Пильнуймо — реваншизм!

Витольд ФОКИН
Специально для «Бульвара Гордона»

Вибори шостого президента і дострокові вибори до Верховної Ради займуть, напевно, малопочесне місце в новітній історії України, — надто багато ганебного і недоладного пов’язано з цими подіями. Ще не встигли висохнути мокрі печатки на протоколах виборчих комісій, як провідні держави Європи слідом за Сполученими Штатами Америки назвали вибори демократичними, прозорими і чесними. Такий поспіх і одностайність викликали підозру: невже поза увагою дипломатичних місій, засобів пропаганди і догідливої преси залишилися волаючі факти застосування адміністративного ресурсу, відвертої зневаги до правил пристойності, невже не впало в око запровадження тотальної системи підкупу виборців через горезвісну «сітку»?

Короля, як відомо, грає почт

Як можна називати вибори демократичними, коли мільйони виборців, які змушені працювати в Росії, переселенці з Донбасу та ті, хто живе не з власної волі на непідконтрольній території, не були допущені до виборів, а їх голоси могли бути сфальшовані на користь діючого тоді президента? Хіба не з такою метою, якщо вірити соціальним мережам, було надруковано 12 (!) мільйонів зайвих бюлетенів?

На заваді запланованої афери став мі­ністр МВС Арсен Аваков, який чесно виконав свій службовий і громадянський обов’язок. Ніхто не зажадав пояснень, чому, всупереч усталеній практиці, що має силу юридичної відповідальності, до групи контролю закордонних спостерігачів не були допущені російські? Чому, нарешті, американське посольство, особисто пан Волкер та інші впливові особи, нехтуючи елементарними нормами пристойності, закликали українців підтримати чинного президента, несподівано змінили свою позицію на протилежну? Як би там не було, а нокаут, обіцяний Петром Олексійовичем, все ж таки відбувся, тільки переможцем став не той, на кого робилися ставки.

Феномен цієї події вже досліджено уздовж та впоперек, і висновок такий: Зеленський переміг не тільки завдяки своїй популярності й таланту, а ще й тому, що надто глибокою виявилася нелюбов народу до аморальної, несправедливої влади і непоборним прагнення до радикальних, якісних змін у суспільному житті. Гадаю, якби вибори були дійсно демократичними і чесними, то до результату Зеленського слід було б додати п’ять-шість мільйонів голосів виборців, позбавлених права прийняти участь у виборах. Проте не варто тішити себе надією, що така перевага гарантує таку ж вагому перемогу на виборах до Верховної Ради. Треба враховувати, що не всі, хто голосував за Зеленського, є його свідомими прихильниками: просто продумано обирали з двох лих менше. Такі можуть, і, напевне, змінять свої уподобання, вони мають своїх симпатиків і в партійних списках, і серед самовисуванців.

Декотрим не подобаються перші кроки нової влади, дехто бідкається: чи того ми вибрали? Чим він відрізняється від нелюбого Порошенка? Та ж сама амнезія щодо передвиборчих обіцянок, ніяких змін не зазнав зовнішньополітичний курс, визначений без урахування громадської думки, та ж таки одіозна русофобія, зарозумілість у стосунках з визнаними у світі, авторитетними державними діячами й політиками, завищена самооцінка, мовляв, «я й сам не в тім’я битий», початковий нарцисизм. Ніяких змін не відбулося у воєнній доктрині, у зв’язках з громадськістю, у кадровій політиці. Людей непокоїть байдужість до долі полонених моряків, які, наче Христос за людські, страждають за гріхи своїх командирів і головкома, дратує, що нова влада порушила обіцянку і навіть не намагається повернути незаконно вивезений за кордон капітал до України.

Короля, як відомо, грає почт, якого у Зеленського нема, він доки коронована особа, а не «король». Підтримаймо його, дамо шанс стати президентом де-факто. Жити без надії — жити марно. Я щиро сподіваюсь, народний (73 ві­дсотки!) президент незабаром сам відчує докори совісті за хибні і небезпечні перші кроки, відкине вагання і, сміливо долаючи розбурховану течію суперечностей та негараздів, дістанеться заповітного берега, стане реальним главою держави, проведе необхідні перемовини, покладе край свідомо спровокованій війні в українському Донбасі, доб’ється звільнення ув’язнених моряків, провина яких полягає лише в тому, що, залишаючись вірними присязі, виконували сумнівні накази своїх командирів. Він повинен повернути дітей батькам!

Якщо Зеленський справді народний президент, він невідкладно призначить Всеукраїнський референдум, який ухвалить мету і засоби державотворення, які гарантують кожній людині права і свободи, властиві дійсно суверенній, демократичній, правовій державі. Під його особистим керівництвом і за участю громадських організацій має бути опрацьована реальна програма соціально-економічного розвитку країни, виконання якої забезпечить гідні умови життя всім і кожному пересічному громадянину України, а не тільки розбещеним обранцям влади.

Це можливо за однієї умови: якщо народ, так дружно підтримавши Зе на президентських виборах, не змінить своїх симпатій і так само проголосує на виборах до Верховної Ради, бо це чи не єдиний спосіб перекрити шлях безсоромним «кнопкодавцям», які за п’ять років спромоглися перетворити роботящих, довірливих українців на безправних, зневажених остарбайтерів, а милих дівчат на гумових ляльок. Вони принизили Україну в очах світової спільноти, руйнуючи, наче гуни, історичні пам’ятки, обписуючи стіни посольств гидотними назвами, ображаючи офіційних представників європейського парламенту, вражаючи світ своєю некультурністю. П’ять років, хіба не досить? Майже всі вони прагнуть реваншу, відпрацьовують лагідні посмішки, вбираються в овечу шкіру, лицемірно бідкаються над нужденним життям людей, видають себе за патріотів.

Не вірте їм! Вони дійсно люблять Україну, але як вовк кобилу. Досить їм, «напакувались», хай живуть собі без парламент­ської недоторканності, як звичайні сіромахи, хай на собі відчують сваволю і чвань чиновної братії. Доки не відбудеться радикальне оновлення складу Верховної Ради, марно сподіватися на позитивні зміни в Україні.

Немає сумніву — боротьба буде запеклою

Верховна Рада VIII скликання доживає останні дні, але чинить усілякі капості новій владі: пропозиції і законопроекти, які надходять від Адміністрації президента, обранці народу відмовляються навіть розглянути, будь-яке рішення відхиляють, не розібравшись з ними по суті, згорда ставляться до самого президента. Депутатам підігрує й Кабмін, саботуючи рішення адміністрації. Все це нагадує дрібну, недостойну помсту. Невже важко зрозуміти, що владу в них відібрав не улюбленець студентів і молоді, популярний артист (до речі — юрист за фахом), а Його Величність — народ України. Боротися з ним безперспективно і не так вже й безпечно.

Загальновідомо, що прийти до влади часом легше, ніж її утримати. Реваншизм далеко не безневинна витівка. Це — політика, спрямована на підготовку до війни з метою взяти верх над переможцем, якого підтримала переважна більшість народу. Історичний досвід свідчить — реваншистські прагнення після нищівної поразки кайзерівської Німеччини у Першій світовій війні породили фашизм, який завершився у Нюрнберзі після другої. Ніхто не може скласти прогнозу, чим завершиться реваншистська авантюра цього разу, але немає сумніву — боротьба буде запеклою. Зеленському не позаздриш і не тому, що помітно зменшився його рейтинг, це було очікувано: не всі, хто за нього голосував, мали до нього прихильність, це зрозуміло. На виборах до Ради вони проголосують за своїх — за «Батьківщину», за «Опозиційний блок», за «Силу і честь». На відміну від Зеленського, п’ятого президента підтримує, може, й не дуже велика, зате незмінно тривка група виборців. Їх важко переагітувати на інший бік.

Клановий авторитет Порошенка дуже високий і впливовий. Здебільшого його підтримують успішні бізнесмени, які бояться можливих перемін, бо є що втрачати, на­уковці, викладачі «вишок», відомі медпрацівники, які мають сторонній, делікатний дохід, та інші. Сьогодні рівень життя у них значно вищий, ніж у решти населення, їх не обходить, що інші живуть за межею бідності, бо, врешті-решт, «моя хата скраю...» — типовий колективний егоїзм. Ці прошарки населення, цілком ймовірно, проштовхнуть таки до Ради пана Порошенка та його клевретів.

Для цього в них є все: великі гроші, досвід, заокеанські друзі, отруєні фобією до всього не українського молодики, які, гамселячи кийками беззахисних людей похилого віку, вважають себе патріотами. Певна кількість прибічників екс-президента є серед військових, в основному це старші офіцери, штабісти й тиловики, які непогано наживаються на поставках військового спорядження та продовольчих товарів. Навіть серед тих, хто зі зброєю в руках ризикує своїм життям і здоров’ям, є такі, які остерігаються миру, що позбавить їх останньої можливості прогодувати сім’ю: куди ж їм після «дембелю»? В рекетири чи в консьєржі?

На жаль, суспільству часто бракує пильності. Як до безвинної витівки, поставилися кияни до «стихійного» мітингу на Банковій, коли кільканадцять сотень клакерів вигукували речівки — слова вдячності людині, яка зазнала безпрецедентної поразки у боротьбі за президентські клейноди, співали осану діячеві, який за п’ять років по суті необмеженої влади спромігся знищити залишки національної економіки, всупереч статті 17 Конституції України використав Збройні сили держави на пригноблення прав і свобод громадян Донбасу, рівноправних з іншими, посваритися майже з усіма сусідніми державами, довести злиденне життя пересічних громадян до нестерпного. На усі лади вихваляли особу, яка майстерно роздмухувала вогонь ворожнечі між українцями сходу і заходу, стала причиною гострих міжконфесійних суперечок.

Мені це здається просто неймовірним, адже зазвичай колишніх тільки лають, списують як на цапа відбувайла усі гріхи, а тут така любов! Згодом з’ясувалося, що це був заклик до боротьби з новим президентом, артпідготовка перед наступом. І не останній.

На Великодні свята екс-президент їде до Львова, єдиного великого міста, де він отримав перевагу над претендентом, збирає натовп і виголошує тепер відверто реваншистську промову, обіцяє повернутися до влади і не через п’ять років, а незабаром, утворивши парламентську більшість, змінити існуючу форму правління, де вся влада буде в руках канцлера, тобто в його руках, а на долю президента залишаються виключно представницькі функції, принаймні так я зрозумів його емоційну промову. При цьому жодним словом не обмовився, що на це має бути воля громадян України, які є єдиним джерелом влади в суверенній державі.

Я полюбив Львів ще за радянських часів, мав там друзів, вважав його зразковим європейським містом. Разом з іншими називав Львів українським П’ємонтом. Його мешканці завжди відзначалися патріотизмом, підкресленою шляхетністю, культурою, якимось особливим шармом, особливо жінки. Був прикро здивований, коли ді­знався, що горде місто Лева проголосувало за людину, яка не має жодної з цих властивостей. Як політик і державний діяч він не зробив для людей ні на копійку корисного, його метою було розколоти Україну, нацькувати українців одне на одного і у такий спосіб приборкати одних руками інших, — банальний принцип: «Розділяй і володарюй!».

У такому форматі Львів мені вже не здається українським П’ємонтом. Національно-визвольний рух на чолі з легендарними Гарібальді та Мадзоні у XIX столітті привів до об’єднання роздрібненої на десятки державоутворень, що ворогували між собою, в єдину могутню Італію, а політика екс-президента, навпаки, може привести до розмежування, ворожнечі і, як наслідок, до втрати цілісності української держави. Серед розмаїття агітаційних бігбордів та банерів заслуговує на увагу один, пофарбований під колір гнилого м’яса, чи крові, що запеклась, на якому напис: «Головне — не втратити країну». Незрозуміло, хіба можна її втратити? Державу — так, а країну — ні, бо ці речі не тотожні, не синоніми.

Невже нас знову ошукають?

Україна як політико-географічне поняття — це країна з тисячолітньою історією, яка залишалась Україною незалежно від того, яка держава була на її території розташована — Норвезьке королівство чи татаро-монгольський улус, Велике князівство Литовське чи Річ Посполита. Україна — благословенна, Богом дана земля, щедро полита потом і кров’ю наших пращурів, населена людьми однієї віри, мови, культури, традицій і побуту. Україна — вічна, на відміну від держави, яка являє собою тимчасову політичну систему, орієнтовану на самозбереження, обслуговує еліту, яка перебуває при владі, її урядові структури, яких відповідно до Конституції обирає народ, бо саме він і є єдиним джерелом влади. Колись французький король Людовик XIV, відомий своїм марнотратством і нестерпними податками, проголосив: «Держава — це я!». Спираючись на історичний прецедент, можна вважати, що за роки незалежності в Україні існували держави Кравчука, Кучми, Ющенка, Януковича і Порошенка, життя українців послідовно ставало все гіршим і гіршим, а в каденції п’ятого президента до бідності додалася ще й війна.

Держава Зеленського існує доки «де-юре», а чи стане вона «де-факто», великою мірою залежить від майбутніх виборів. «Коней на переправі не міняють», як було раніше, ми знаємо, а як буде — залежить від виборців. Невже нас знову ошукають? Зовнішньополітичний курс держави п’ятого президента переслідував дві головні цілі: у якийсь спосіб, не своїми руками, підірвати економіку Російської Федерації і за це отримати чергову позичку від МВФ і партнерів. Не сказати б, що така стратегічна лінія дала позитивні результати, хіба що раз у раз все більші суми осідали в офшорних зонах на рахунках президента і його поплічників.

Політика санкцій не дала, та й не могла дати очікуваних результатів, бо, якщо за влучним виразом Леоніда Кучми: «Україна — не Росія», то слід визнати, що й Росія не Україна. Не розуміти цього — злочинна недбалість.

Наразі стало цілком ясно, хто від непродуманих санкцій більше потерпає. Багатогалузева, розвинута економіка, виняткові поклади паливно-енергетичної та мінеральної сировини, збалансований агропромисловий комплекс, необмежені водяні ресурси і неосяжний внутрішній ринок гарантують Росії самодостатність і роблять її невразливою. Щоб це зрозуміти, не треба великої мудрості, просто треба було свого часу сумлінно вчитися в школі, мати відповідну освіту і бажано — досвід. Древні греки казали: «Не піднімай на сильного руку, доки не певний, що ти сильніший». Ця істина виявилась недоступною для очільників зовнішньополітичного відомства України. Не закликаю ні в якому разі до капітуляції чи принизливої покори перед дужчим, просто необхідно мати інтелект, щоб суперника переграти. Інфантильний прем’єр Росії, покійний Гайдар, у своїй книзі «Дорогами побед и поражений» називає мене ворогом № 1 і звинувачує в тому, що уряд України провадив економічну політику, яка не влаштовувала Росію, йому подобалась шокова терапія, а ми виходили з принципу «не зашкодь».

То були інші часи, те, що говорив і писав Гайдар, було невиліковною маячнею. Я не був і не став ворогом Росії, але для мене дійсно інтереси моєї держави були понад усе. Наразі гордовита, але все ж таки керована зовні Європа змушена визнати, що стратегія санкцій, ініціаторами яких є Україна та країни Балтії, дуже ускладнює життя членам ЄС, не забезпечує ніякої вигоди, а вказівки, що надходять з-за океану, переслідують лише інтереси США, які наразі втрачають контроль над світовою економікою. Як не тиснув президент Трамп, країни ОПЕК відмовилися від спроби обвалити ціну і скоротити обсяги видобутку природного газу. Цим скористалася Росія і добилася спільних з Саудівською Аравією проектів — без війни і санкцій. Реакції на не­зграбну політику США у відносинах з Китаєм і немотивовані санкції проти Росії дали несподівані і загрозливі результати. Провідні країни світу заявили про намір відмовитися від розрахунків доларами в межах взаємного товарообігу. А це вже не перший дзвіночок, а дзвони на сполох.

Осінь не за горами, а договору про забезпечення природним газом споживачів України нема

Маленька, але така приваблива Грузія теж надумала дошкулити Росії. Певно, не­здорова на голову людина в прямому ефірі вдалася до ненормативної лексики, ображаючи президента Росії. Що він від цього матиме? Якщо у відповідь Росія відмовиться від імпорту вина й боржомі, то для бюд­жету Грузії це обернеться катастрофою, адже частка Росії складає 60 процентів від експорту цієї продукції. Світовий ринок наповнено не дорогими, але якісними винами Чилі, Нової Зеландії, Каліфорнії, без грузинських вин легко обійтися. Думати треба хоч на крок уперед.

Здається, у Помяловського колись читав, як розважалися київські бурсаки, граючи в «Лім-по-по». Суть цієї кумедної гри така. Крізь дірку у стільниці пропускають сурові нитки, один кінець яких залишається на столі, і ведучий їх перемішує, а другий кінець нитки прив’язувався до, даруйте дами, причинного місця кожного з гравців. По команді «Лім-по-по!» кожен вибирає на­осліп нитку й тягне з усієї дурі. Забирає банк той, хто витримає екзекуцію і не закричить. Весело бувало, коли хтось вибирав свою нитку і сам себе тягнув за причандали, думаючи, що тягне іншого, кому хотів би помститися. Хіба це не схоже на політику санкцій? Хіба не те ж саме виходить із блокадою Донбасу, яку палко підтримував президент, з облогою Криму? Невже крим­чани, незалежно, росіяни вони, українці чи татари, перейматимуться любов’ю до тих, хто давав команду підривати опори електропередач, перекривати Північно-Кримсь­кий канал, хто погрожує підірвати міст? Кому це дошкулить: Аксьонову, Путіну? То навіщо?

У партії з трохи незрозумілою назвою «Європейська солідарність» є шанси подолати п’ятивідсотковий бар’єр і потрапити до Верховної Ради. До сказаного вище варто додати неабиякий талант Порошенка говорити переконливо, емоційно й рішуче, його риторика вражає, діє на підсвідомість, пригноблює волю. Тому й не дивно, що його підтримують молоді відчайдушні юнаки, які бачать в ньому щось на зразок фюрера, полководця, лідера, який захищає інтереси України від ворогів внутрішніх і зовнішніх. Може, вони й не знають, що гасло, яке гріє душу: «Україна понад усе!» — це буквальний переклад з німецької «Deutschland uber alles». Цікаво, а якби те саме гасло обрали собі всі: росіяни, французи, італійці та інші? Хіба вони не мають на це права? Що було б зі світом і світовою співдружністю? Чи існував би Європейський союз?

За широкою спиною багатогрішного екс-президента затишно почуває себе рум’янощокий поступливий прем’єр. Дивлячись на нього, навіть і не подумаєш, у яку копієчку обійшлося державі його перебуван­ня на посаді. Не маючи ні відповідної освіти, ні належного досвіду, він не зразу усвідомив, на яку висоту заніс його вінницький протяг. Та згодом опанував ситуацією, повірив у свою винятковість, перевершеність над іншими і став правити.

Сократ колись сказав: «Я знаю, що нічого не знаю». Володимир Борисович не Сократ і про себе каже скромно: «Знаємо, вміємо, діємо!», а те, що за п’ять років економіка більш-менш стабільної держави розвалилася, що Україна зайняла останнє в Європі місце по індексу щастя, що народ України вимирає зі швидкістю 200-300 тисяч осіб на рік — це провина президента, його адміністрації, непокірних і неслухняних членів кабінету й тому подібне. Послухав бесіду Гройсмана з досвідченим Дмитром Гордоном і дійшов висновку: прем’єр має двох літературних двійників — Митрофанушку Фонвізіна і преславного Сан Санича Хлєстакова. Сумно було чути: «Я, я, я, я...».

Свою партію Володимир Борисович назвав своїм іменем «Українська стратегія Гройсмана». Не певний, що він сповна розуміє це слово. В загальних рисах «стратегія» — це мистецтво планування соціально-економічного розвитку суспільства на віддалену (10-15 років) перспективу, а в ситуації, що склалась в Україні, конче потрібна тактика, яка полягає в концентрації засобів, матеріальних і фінансових ресурсів для вирішення нагальних, політично обумовлених проблем, від яких взагалі залежить, бути чи не бути країні.

Осінь не за горами, а договору про забезпечення природним газом споживачів України нема. Як водиться, провина покладається на Газпром, а втім це не зовсім так: відмовляючись від запропонованої пролонгації існуючого договору, Нафтогаз України висуває запевне неприйнятні, не вигідні для постачальника умови. Пан Коболев, невміло блефуючи, запевняє, що можна обійтися й без договору, несе нісенітницю щодо диверсифікації джерел газопостачан­ня за рахунок реверсного газу і ресурсів ПГС, які майже порожні, натякає навіть на можливість використання заморського скрапленого газу.

Дивно, що його підтримав і прем’єр-міністр: в бесіді з Дмитром Гордоном пан Гройсман навіть припустив заміну російського газу норвезьким. Добре, що журналіст нагадав йому, що газ, який по реверсу надходить до України, теж російського походження, тільки значно дорожчий. До речі, договорів з країнами реекспортерами теж поки нема. Що це, може, готується новий «сюрприз» для нової влади? У минулому році пан Гройсман розвеселив суспільство заявою, що через два-три роки Україна складе конкуренцію Газпрому у постачанні газу до Європи. Тільки тепер стало зрозуміло, на що він розраховував: геологи Укргазвидобування відкрили два крупних родовища, запаси яких, за експертною оцінкою, два з половиною мільярда кубометрів газу.

Звичайно, такі родовища як слону дробина, проблеми вони не вирішать, тим більше, що оцінка проводилась по одній пошуковій свердловині. Сумно, але треба визнати, що потужна українська геологія, яка внесла свій помітний внесок у відкриття унікальних родовищ Західного Сибіру, гігантських покладів в Україні, ліквідована як галузь. Очі й вуха геологів — Укргеофізика — перестала існувати ще раніше, тож Європа не скоро дочекається українського газу. Стосовно пліток про так званий лупаковий газ, якого буцімто в Україні незлічені трильйони, то доки курочка ще й в гніздо не сіла, поспішати зі сковорідкою не варто.

Проте, природний газ в Україні є, і в дуже великій кількості, тільки, щоб до нього добутися, треба мати розум, бажання і підприємливих, енергійних фахівців. Природа наділила Україну унікальними надрами, запаси вуглеводневої сировини здавалися невичерпними: Шабелінка, Східно-Хрестищенське родовище, Єфремівське, Яблунівське! Україна видобувала 70 мільярдів кубометрів на рік. На легкодоступних глибинах таких вже немає й не буде. А втім, недосконалість тодішніх технологій і наша традиційна недбалість призвела до того, що близько двох третин газу залишилось в надрах. Україна має тисячі списаних і зацементованих свердловин, їх можна реанімувати і, використовуючи новітні способи інтенсифікації, використовуючи технологію гідророзтину газового колектора, видобувати природний газ у необхідній кількості.

Думайте, кого обираєте

Існують і інші можливості мати власний газ, проте, вони поза увагою кабінету Гройс­­мана. На дожимних станціях газотранспортної системи і для сушки газу використовуються поршневі та газотурбінні двигуни, коефіцієнт корисної дії яких лише 30 відсотків. Заміна цих двигунів на електричні, ККД яких 95 відсотків, вивільнить для комунальних потреб два мільярди кубометрів. Фахівці-патріоти, мої добрі знайомі, за своєї ініціативи і за власний кошт вивчили досвід енергозбереження у Мюнхені і зробили висновок: виконання розумних і не дуже затратних заходів дозволить скоротити обсяги споживання природного газу на комунально-побутові потреби і промисловість до 20 мільярдів кубометрів на рік. На жаль, це нікого не цікавить, навіщо? Можна без клопоту обмежити норми споживання газу, підняти тарифи, зменшити тиск, недосушити газ і відрапортувати: ми навчилися обходитись без ворожого газу! А люди мерзнуть, хворіють, діти не ходять до школи, закриваються університети...

Будемо відверті, будь-який правитель, чи диктатор, чи демократ, від Ірода й Івана IV до сучасних правителів, прагнуть залишити після себе добру пам’ять, заслужити любов людську. Не винятком є і Володимир Борисович — пообіцяв зробити великий прорив у шляховому будівництві, подарувати українцям європейські дороги. Вийшло навпаки, уряд не спромігся навіть утримати дороги у колишньому стані. Відома шляхетна леді в пошуках популярності перед виборами відмітилася боротьбою за чистоту мови, засміченої москальськими матюками. Її палко підтримав інший голосистий кандидат в депутати, який пішов ще далі — запропонував заборонити як таку і російську мову — звідки йому знати, що вона одна з офіційних мов ООН? Похвально, але проблематично: спробуйте проїхати без матюків дорогою Кіровоград — Миколаїв, боюсь, не вийде.

Восени минулого року довелося їхати автівкою через Вінницю. З приємністю згадав це старовинне, симпатичне, охайне місто, товаришів-вінничан, з якими вчився в інституті: Гордашевського, Каца, розумного й іронічного Сєню Жорницького, дорогого моєму серцю Льошку (а може, Лазаря) Еппеля — старосту групи. Тепло стало на душі, захотів проїхати містом, побачити знаменитий фонтан «Восьме диво світу». Не побачив, зникло бажання, коли повз мене попливли похмурі, давно не фарбовані будинки, покриті пилюкою дерева, похилі паркани, здичавілі собаки і, головне, розбиті вщент, яма на ямі, дороги. Подумав, чи варто було витрачати великі кошти на краватку-метелика для давно не праної, брудної сорочки? А європейські дороги є, в сусідній Молдові — швидкісні автобани. Не гірші, ніж в Австрії. Так сумно стало. Мабуть, що дороги, про які звітував голова уряду, було побудовано до горезвісних «потемкинских деревень».

Доки ЦВК не поставила мокрі печатки на протоколи виборчих дільниць, щоб не показували сумнівні опитування, будь-яка політична партія чи самовисуванець мають шанс потрапити до Верховної Ради. Вони є і у партії «Українська стратегія Гройсмана», шкода тільки, що лідер цієї політичної сили сам не визначився: бути народним депутатом чи залишитись в кріслі прем’єр-міністра. Мені здається, що це останнє цікавить його більше. У будь-якому випадку він перебільшує свої заслуги на цій посаді, інколи грубо помиляючись. Він ремствує, що йому всі заважали працювати ще краще: президент, непокірливі, зарозумілі міністри, окремі нардепи. Не дивлячись на це, він все подолав, він кращий від своїх попередників, бо змушений відшкодовувати зовнішні борги, накопичені ними. Це неправда. За перші два роки незалежності Україна не мала жодного цента боргів, а за період до 2018 року включно тільки від МВФ надійшло 30,9 мільярда доларів, з яких 15, майже половина, при Гройсмані. Додати треба ще випуск облігацій на два мільярди доларів під грабіжницькі 10 відсотків. Де гроші, Володимире Борисовичу?

Кому президент і парламент довірять високу посаду прем’єр-міністра — одному Богу відомо. Вибір великий: прагматична, з великим досвідом Тимошенко, наполегливий і який користується підтримкою потужного сусіда Бойко. Новий і перспективний Смешко та багато інших. Серед цих кандидатів Гройсман виглядає слабкішим, нехай вже виборює собі депутатський мандат.

Перед українцями: угорцями, євреями, росіянами, поляками, молдаванами, румунами та іншими — стоїть доленосне питання, від відповіді на яке залежить майбутнє країни: думайте, кого обираєте, не змінюйте своїх уподобань під впливом суперечливих порад, перше рішення, як правило, буває вірним, бо йде від серця. Нехай нам пощастить!

Если вы нашли ошибку в тексте, выделите ее мышью и нажмите Ctrl+Enter