Минає день, минає нiч...

Анна ШЕСТАК. «Бульвар Гордона» 6 Августа, 2010 00:00

Жизнелюб и правдоискатель, Мозговой ушел из жизни рано и внезапно - в 62, не дожив до 63-летия лишь месяц: остановилось сердце. В своем доме в селе Кийлов над Днепром, где Николай Петрович почти все сделал собственноручно, он заснул и не проснулся. Считается, что так умирают праведники.

- Те, що Миколи бiльше нема, для мене шок, - признался «Бульвару Гордона» генеральный директор и художественный руководитель Национального ансамбля имени Вирского Герой Украины Мирослав Вантух. - Як говорив покiйний Борис Григорович Шарварко, бомби рвуться все ближче i ближче. Нiколи не мiг цього чекати вiд такого життєлюба, такої веселої людини, як Микола! Ми дружили багато рокiв, i про те, що проблеми з серцем у нього були, я знав, кiлька разiв говорив iз Миколою, коли вiн лежав у лiкарнi. Але вiн нiколи не скаржився. Не нив, розумiєте? Питаю: «Ти як?». - «Всьо нормально, Мирославе Михайловичу, всьо нормально». Так любив життя, так тримався за нього! Навiть тодi, як в аварiю потрапив, поламався весь, але втримався, а тут, бачите, Бог забрав...

За радянських часiв любили повторювати: «Незамiнних людей немає». Це неправда. Ну хто, скажiть менi, може нинi повторити Мозгового? Коли я вперше почув «Рiдний край», ще не був iз ним знайомий, але цю пiсню вже спiвали вся Україна i весь Радянський Союз. На одному з концертiв я пiдiйшов до Миколи й сказав: «Ви неймовiрна людина. Однiєю пiснею собi пам'ятник зробили!». З того часу ми почали спiлкуватися. Дiлили шматок хлiба, iнодi й чарку.

Я поважав i завжди поважатиму Мозгового за те, що вiн мав свою позицiю, свiй рiвень бачення i не пресмикався нi перед ким. Усе робив, аби зберегти пам'ять про Володю Iвасюка, про покiйного Назарiя. А тепер треба, аби ми все робили в пам'ять про Миколу.

Вiн був неповторний, цiкавий, а хазяїн який! Ми з дружиною їздили до нього на шашлики - нiхто так не готує, як Мозговий, усi це знають. Щирий компанiйський хлопець i справжнiй друг. Коли ансамблю Вiрського, якому стоячи аплодували у Парижi (туди, до речi, нас Микола вивозив), виповнилося 70 рокiв, колишнiй мiнiстр культури не змiг видiлити анi копiйки! Хай Бог нас милує вiд таких мiнiстрiв, навiть називати його не хочу... До кого звертатись? Пiшов до Мозгового: «Миколо Петровичу, дай зал!». I вiн не тiльки зал надав, а ще й гонорар заплатив i на 100 чоловiк зробив фуршет! От який був Мозговий. Єдиний проти багатьох, яким на культуру i мистецтво, вибачте на словi, з високої гори. I другого такого на горизонтi не видно.

- Я втратив не просто колегу, - сказал многолетний руководитель Национального хора имени Веревки, директор Института искусств Национального педуниверситета имени Драгоманова Герой Украины Анатолий Авдиевский, - а близького товариша, який називав мене духовним батьком. Не було жодного тижня, щоб ми не зустрiчалися! Вiн був мудрою людиною, реалiстом, правдивим. Боровся за те, аби людський голос звучав без штучного звуку, i те, що сам робив на сценi, справляло сильне враження на аудиторiю.

Мозговий був блискучим педагогом. 1999 року очолив у нас кафедру теорiї та методики постановки голосу, а коли його призначили директором «України», прийшов до мене радитися: «Мабуть, не зможу виконувати обов'язки завiдуючого в iнститутi, треба йти...». А я сказав: «Забороняю!». I вiн лишився. Захистив кандидатську, цього року ми чекали на докторську. На жаль, не дочекалися...

Пам'ятаю його молодого, повного сил, енергiйного. Я пив каву в «Умцi» - було таке мiсце бiля палацу «Україна». I тут вiдчинилися дверi й увiйшли вони з Яремчуком. «Анатолiй Тимофiйович, - сказав Микола, - а ми - слiдом за вами!». Грам по 50 випили - Микола нiколи не втрачав розуму, завжди був у межах iнтелiгентностi. А потiм вiн прийшов до мене в гостi на Хрещатик: «Анатолiю Тимофiйовичу, я знаю, у вас є записи спiвакiв iз рiзних країн свiту, можна послухати?». Ми слухали аж до ранку, коментували... Вiн глибоко цiкавився музикою. Таких, як Мозговий, я не зустрiчав i навряд чи зустрiну: вони раз на столiття народжуються.

После отпевания в Киево-Печерской лавре Николая Мозгового похоронили на Байковом кладбище. Виолетта Борисовна прощается с мужем

Николай Петрович родился 1 сентября 1947 года в селе Сарнов Хмельницкой области, а вырос в Новоселице на Буковине, которую и считал своей родиной. В 1969 году поступил в Харьковский юридический институт, с 1971-го по 1973-й учился в Республиканской студии эстрадно-циркового искусства в Киеве. После студии был принят на работу в качестве солиста-вокалиста Укрконцерта, окончил Киевскую консерваторию. В 1979-м стал известен во всем Советском Союзе - София Ротару исполнила его песню «Рiдний край». В 1993 году Мозговому присвоили звание народного артиста Украины.

Николай Петрович основал два международных фестиваля - имени Владимира Ивасюка в Черновцах и «Море друзiв» в Ялте, в рамках которых проходили конкурсы молодых исполнителей. С 1999 года заведовал кафедрой в Институте искусств Национального педагогического университета имени Драгоманова. Кандидат искусствоведения, профессор. С 2005-го был генеральным директором дворца «Украина».

Каждый год (и нынешний не стал исключением) Николай Петрович давал на главной площадке страны отчетные концерты, в которых исполнял как старые шлягеры, так и новые песни. Но еще сильнее, чем музыку, он любил свою семью - внучек Зою и Женю, которыми бесконечно гордился, и «мою Борисовну и мою Мозговую» - так в своих интервью он называл жену Виолетту Борисовну и единственную дочь Алену. «Бульвар Гордона» выражает искренние соболезнования родным Николая Петровича.

Земля ему пухом и вечная память!