Иван ПОПОВИЧ: «Микола Касьян багатослівним не був, але про мене сказав, мабуть, найточніше: «Ваня — це такий наш чоловік, такий гуцул! Дуже його люблю»

Анна ШЕСТАК. «Бульвар Гордона» 7 Февраля, 2014 00:00

Новогодние праз­д­ники в Кобеляках на Полтавщине всегда на­чинаются заранее, 19 декабря. Дело в том, что именно в этот день - святого Николая - жители городка ежегодно собираются на концерт в честь знаменитого земляка - доктора Николая Касьяна. Его организацией занимается райгосадминистрация и семья Николая Анд­реевича - вдова Андриана Николаевна и сын Ян, продолживший дело своего отца. По приглашению семьи Касьян в Кобеляках побывали многие эстрадные звезды - от Иосифа Кобзона и Николая Гнатюка до братьев Назария и Дмитрия Яремчуков, представителей другой, не менее известной в Украине, фамилии. В этот раз на Полтавщину отправился народный артист Украины Иван Попович.

«НЕ ВІДГУКНУТИСЯ НА ЗАПРОШЕННЯ ПАНІ АНДРІАНИ БУЛО НЕМОЖЛИВО»

Закарпатская банда - именно так шутя называет свой коллектив Иван Дмитриевич (практически все, кто с ним работает, - его земляки из Закарпатья) - домчалась в Кобеляки за пять часов на белом джипе «тойота», которым сам Попович, опытный и, можно сказать, виртуозный водитель, и управлял. В дороге артист и две бэк-вокалистки, победительницы конкурса молодых исполнителей, который Иван Дмитриевич проводит вот уже три года, травили родные гуцульские анекдоты, пели коломыйки и распевались - готовились к выходу на сцену в Кобеляках, ведь концерт был намечен на тот же день, фактически сразу после прибытия.

«Миколу, царство йому небесне, дуже добре пам'ятаю, - рассказывал мне, временно записавшейся в закарпатскую банду, Иван Попович, - ми перетинались на святах у спільних знайомих, потім він та пані Андріана приїздили до мене на концерт у палац «Україна», навіть запис із того часу є, де Касьяна попросили сказати про мене пару слів. Він багатослівним не був, але сказав, мабуть, найточніше: «Ваня - це такий наш чоловік, такий гуцул! Дуже його люблю». Самі розумієте, що після цих слів не відгукнутися на запрошення пані Андріани було неможливо, тож коли вона зателефонувала й розповіла про традицію проводити щорічний концерт у Кобеляках, одразу погодився».

Конечно, закарпатцы задавали себе вопрос: а воспримут ли их и их творчество на Полтавщине? Но волновались гости абсолютно зря. Поклонники начали подходить к Ивану Поповичу буквально сразу после приезда в Кобеляки, когда он вместе с главой районной администрации Анатолием Таранушичем и Яном Касьяном возлагал цветы к памятнику Николаю Касьяну в центре Кобеляк. «Ніколи сьогоднішній випадок не забуду, - смеялся Иван Дмитриевич, - тільки з машини вийшов, як якийсь дядько підходить, заспаний такий, мабуть, кілька днів уже святкує: «Ти Попович?». - «Ну, - кажу, - допустім». - «Як це, - говорить, - допустім, коли точно ти, я ж тебе добре знаю і пісні твої, особливо цю: «Гей-гей!». Хоча у тебе шо не пісня, то «гей-гей»...

Для знатока тут же нашелся пригласительный: концерт - подарок горожанам, поэтому попасть на него мог любой желающий, причем совершенно бесплатно. И желающих оказалось столько, что зал районного ДК буквально трещал по швам! Правда, были среди них и скептически настроенные. «Посмотрим-посмотрим на этот вечер западенской песни, - говорила соседке какая-то русскоязычная дама. - Голос у этого Ивана неплохой, но мы все-таки на другом репертуаре выросли...».

Но как только Попович и его певицы Ири­на и Виталина вышли на сцену и запели, даже те, кто на другом репертуаре вырос, стали им подпевать. А когда зазвучала новая песня «Яблуня» - о сыне, который вернулся в опустевший отчий дом, где встретила его только старая, посаженная отцом яблоня, - на глазах у многих зрителей заблестели слезы. Никто больше не вспомнил ни о Западной Украине, ни о Восточной: гости пели о том, что близко и понятно каждому.

«ПРИХОДЬТЕ ПРОСТО НА СЛУЖБОВИЙ ВХІД І КАЖІТЬ: «ІВАНЕ, МИ З КОБЕЛЯК...»

Студентка Львовской консерватории Ири­на Юращук и Виталина Кизляк, которая учится в Киевской академии эстрадно-циркового искусства, выступали и с сольными номерами, и подпевали и танцевали вместе с ними даже дети, а взрослые кричали молодым артисткам: «Браво!», как маститым звездам. «Я за цих дівчат вболіваю, як за рідних доньок, - признался Иван Попович, - і не лише тому, що вони приблизно того ж віку, що й моя Соломійка. Ви чуєте, які голоси? А ви б знали, які вони золоті люди! Але скоро закінчать навчання - і куди? В талант-шоу не беруть, бо це співачки, готові артистки, які можуть підняти зал, а не матеріал, із якого що хочеш, те й ліпи. У дівочі групи... Не хочу нікого образити, але мої дівчата надто порядні, вони не будуть давати «концерт після концерту», їх того не вчили. От і доводиться дівчатам мотатися зі мною, потім бігом - на іспити, працювати в нічні зміни в караоке, аби заробити якусь копійку. Крутяться, як можуть, і залишається тільки на свої сили сподіватись і на те, що доля колись посміхнеться, раз Бог дав такий талант».

Таланты действительно недюжинные: как оказалось, девушки могут спеть абсолютно все, от украинского фолька до сложнейших песен из репертуара Нино Катамадзе. И очень жаль, что ни на одном из кас­тингов на телевидении те, кто занимается отбором участников вокальных шоу, этого пока не оценили...

Концерт в Кобеляках длился более двух часов: закарпатскую банду никак не хотели отпускать со сцены. А какой-то зритель так драйвово исполнил хит Поповича «Золото Карпат», что растрогал народного артиста чуть ли не до слез. «Ну все, - сказал Попович, - якщо наступного разу я затримаюсь десь по дорозі чи, не дай Боже, захрипну, я знаю, хто мене виручить. Ось цей пан на ім'я Василь так добре виконує мої пісні, що буде гатити все підряд! А взагалі, чого чекати до наступного Миколая? Як схочете побачитися раніше, знайте: 22 квітня у мене буде ювілейний концерт у київському палаці «Україна». Приходьте просто на службовий вхід і кажіть: «Іване, ми з Кобеляк...».

«ДАСТЬ БОГ, ЩЕ НЕ РАЗ ПОБАЧИМОСЬ»

Только после этого зрители согласились выпустить певца из зала - на банкет, организованный по случаю его приезда. И если на концерте все были в восторге от Поповича как от певца, то во время застолья оказалось, что он не менее чудесный рассказчик. Когда дело дошло до баек из артистической жизни, собравшиеся хохотали до слез, особенно над историей о том, как народный артист Иван Попович и Герой Украины Анатолий Паламаренко, выдающийся чтец, на небольшой же­лезнодорожной станции пытались поменять плац­картные билеты на купейные.

«Прибув поїзд, ми до стюарда чи провідника, хто вже як каже. А він такий п'яний, що ледь не випадає на нас із тих дверей: «Ви х-хто?». А я ж гуцул модний, у поль­сь­ких джинсах у клітинку, з фотографіями своїми з концертів підходжу й кажу: «Я - народний артист України Іван Попович. Знаєш?». А він: «Бутилка єсть?». - «Та буде...». - «Тада знаю! А то х-хто?». - «Народний артист і Герой України Анатолій Паламаренко». - «Бутилка єсть?». - «Та буде, - кажу, - тобі бутилка, ще й заплатимо, тільки посади у купе, бо натомилися після концерту, а тут із квитками плутанина». - «Сам нє посажу, начальник поєзда нужен». Ну, треба так треба. «Веди», - кажу.

Веде до начальника, а той іще п'яніший! «Хто такі?». Стюард дивиться на мене, в тих штанях у клітинку, і каже : «Вот етот - клоун Попов, а з ним іще якийсь хрєн!». Повертаюся до Анатолія Несторовича, а той ледь не плаче і своєю вишуканою дикторською українською мовою говорить: «Вам, Іванку, щастить: ви хоча б клоун Попов. А я взагалі ще якийсь хрєн...».

Врешті-решт у купе ми таки втрапили, дорога була не такою вже й поганою. Хоча могло бути, звичайно, і значно краще - аби серед ночі стюард не стукав до нас і не просив «клоуна Попова» послухати його гуморески...».

В Киев закарпатская банда отправилась наутро следующего дня. По дороге Иван Дмитриевич заехал на кладбище - отвез цветы на могилу доктора Касьяна и зашел в церквушку рядом с ней: «По­молитись за душу нашого Миколи, лі­каря від Бога, за день прийдешній і за кобелячан, які зустрічали нас тут як рідних. Дасть Бог, ще не раз побачимось...».