Леонід КРАВЧУК: «Дмитрові Гордону я по-доброму заздрю. Мене дещо вже не цікавить, а в нього очі палають, він горить, живе, він досі такий ідеаліст, що хочеться по-батьківськи до нього «дитино» звернутися, і хоча «дитині» піввіку, але ж я давніший!»

Скільки розмов — і перед камерами, і поза ними — з Дмитром Гордоном ми мали, не перелічити, і повсякчас я зустрітись погоджуюсь, бо розумію, для чого Дмитрові ці бесіди: він портрет епохи малює — у словах, відчуттях і вра­­женнях людей, які з цією епохою асоціюються. Так іс­то­рично склалося, що прізвище Кравчук, мабуть, перше, що спадає людям на думку, коли в них про незалежність питають, — і от уже більше 26 років для українських ЗМІ я перший, хто мусить коментувати усе, що з незалежною Україною пов’язане. «А чи думали ви, чи передбачали оце й оте, а якби час назад відмотати?».

Не можна, дорогі мої, ані відмотати, ані, навпаки, трохи наперед забігти і побачити, що далі буде, хоча, правду кажучи, іноді хочеться, аби хтось надійний сказав: «Отоді й тоді наша біда закінчиться і Україна вийде на шлях, про який ти для неї мріяв». Вона, власне, вже й зараз той шлях чітко бачить, але чи вистачить сміливості й сили по ньому йти? Хотів би запевнити вас, що так, але викликів надто багато, та й зневіри чим да­лі, тим більше...

Обговорювати з Гордоном ці теми мені цікаво — я бачу, що вони його справді хвилюють, і коли він запитує, коли відповіді слухає — у нього очі палають. По-доброму йому заздрю, бо мене, наприклад, дещо вже не цікавить, а він горить, живе, він досі такий ідеаліст, що хочеться по-батьківськи до нього «дитино» звернутися, і хоча «дитині» піввіку, але ж я давніший!

Дмитрові, знаєте, у чому пощастило? Він представник дуже цікавого покоління. Одна справа, погодьтеся, коли епоху ровесник незалежності оцінює, і зовсім інша — коли людина, яка в цю епоху як особистість формувалася, яка може грамотно, обізнано порівнювати й тверезо оцінювати, яка народилася й виросла у Радянському Союзі, але ще не встигла вкорінитися в його реалії настільки, аби зараз якусь ностальгію відчувати і назад проситися. Адже серед письменників і журналістів чимало й тих, хто вважає, що за радянських часів було краще.

Чому? Та тому, що їм, моїм ровесникам чи трохи молодшим, там і справді краще жилося. Репресій та винищен­ня інтелігенції 30-х років вони, ясна річ, на собі не відчули, проте смак привілеїв 80-х відчули сповна — усіх тих «бонусів», які творчі особистості отримували, коли у партійному фарватері йшли (а хтось не йшов, а плив — усе ж від людини залежить).

Приміром, письменників тоді підтримували, добряче за твори платили, їм не треба було голову питаннями сушити, де і за які кошти видатись. Виповнилось митцеві, як Гордону, 50 — обов’язково збірка творів або роман передбачається, і це не просто книжка — гонорарна, а гонорар за неї — півавтомобіля.

На 60 років — дві книжки, до 70-ліття — повне зібрання творів. Пам’ятаю, наприкінці 80-х Олесеві Гончару 70 виповнилося, і другий секретар ЦК Компартії України, дізнавшись, який гонорар Олесь Терентійович отримав, ледь свідомість не втратив: «Леонид Макарович, как это возможно?!». А навіть дуже можливо було: такий порядок існував — для підтримки митців. Спілки, фонди, санаторії, будинки творчості, кі­но­зали, де особливим людям фільми показували, які ще на широкому екрані не йшли... Творчу еліту партія «підгодовувала», бо на неї спиралася, та й еліту такий стан речей загалом влаштовував.

До чого я веду? Та до того, з чим на початку 90-х зіткнувся: ті, хто «на особом счету» бути звикли, розпад СРСР і проголошення незалежності передусім як втра­ту матеріальних благ і привілеїв сприйняли, бо духовна свобода, звісно, за несвободу краща, аби ж тільки гарно дорогою годували і не пішки й не босоніж йти.

Письменники, науковці, музиканти того покоління і до­сі, після того, як багато чого про радянську владу та її кривавий терор почули, кажуть подекуди: «И все-таки в советские времена уверенность в завтрашнем дне была», і вона у них дійсно була, ніде правди діти. І у журналістів, зокрема, — особливо у тих, хто в «Правде Ук­раины», «Радянській Україні», «Сільських вістях», «Робітничій газеті» працювали. Для партійних видань — пільгові умови: квартири, талони на машини, дефіцитні товари в спец­­розподільниках...

Дмитро Гордон цього не зазнав, і слава Богу, бо таке щастя з-під прилавка — побутове, міщанське, одноразове, — яке можна додому в кульку принести, творчу людину псує: відчувши в руках синицю, журавлів в небі вона вже шукати не хоче, а Дмитро і досі про щось значне й велике мріє, причому не для себе лише — для країни. Це хоча б його присутність на обох Майданах доводить, де він ночами узимку стояв та ще й інших виходити закликав.

Хтось дорікне: мовляв, засвітитись хотів, тому і стояв, проте одна справа — на революційне зібрання вийти, коли тобі, крім свого живого духу, втрачати нема чого, і зовсім інша — коли ти і досяг багато, і заробив чимало, але раптом на карту усе ставиш, бо розумієш: «Це моя країна, тут мені й моїм дітям жити, і я не хочу, аби через 10 років вони на черговий Майдан ішли...».

Словами передати не можу, що відчував отут, на Грушевського, зовсім поруч із місцем, де 20- й 25-річні гинули! Це онуки мої, розумієте? — покоління, яке народилося вільним і вже повинно було в нормальній європейській державі жити! Дивився на це і подумки прощення просив, бо якщо вони гинуть, значить, ми помилились! Не зробили, що мусили, не довели до кінця, не натиснули, де треба, вчасно, не розірвали мотузки, що рухатися нам не давали, відклали на потім те, за що братися треба було одразу, і що тепер? Маємо те, що маємо: ми — живі, а дітей тих четвертий рік вже нема.

Коли Гордон питав, чи відчуваю я себе причетним до створення нової епохи, я не знав, що відповісти, хоча це питання чую нерідко. Мабуть, відчуваю себе людиною, на чиї плечі лягає все те, чим ця епоха відзначилася — як хороше, так і погане, разом із нею і радію, й кровоточу. Радів, наприклад, коли бачив, як на 25 років незалежності на Майдані ровесники держави Україна грали — оркестр 25-річних. Це ж, як колись у моєму селі говорили, влюбитися можна — у кожне із цих одухотворених світлих облич, але щоразу сум огортає, коли такі ж обличчя-ікони, тільки в траурних рамках, по телевізору бачу: той під Мар’їнкою загинув, той в Іловайську, а тому, що під Авдіївкою, Героя України посмертно дали...

Я дуже вразливий до насильства в усіх його проявах і до найвищої форми світової несправедливості — коли батьки власних дітей ховають, коли гинуть найкращі, коли ціна збагачення і розкошування одних — це життя інших. Чи таку державу мріяли ми побудувати? Ясна річ, ні. Чи думали, що так буде? Та в страшному сні не бачили!

Правду кажучи, такого наміру — нову епоху творити — не було: інша була мрія — від рабства звільнитися. Я ще при Польщі народився і добре пам’ятаю, як батьки на панів гарували: за сніп пшениці треба було цілий день жати! Якось мені, малому, черешень схотілося, я до деревця підійшов, до себе гілочку потягнув... Пані побачила і по руці вдарила: «Це не твоє!». — «А де ж тоді моє? — уперше думка з’явилася. — Невже ніде нема?».

Констатую цей факт — і аж самому дивно: я людина, яка у трьох колонізаціях жила. Польське, радянське, ні­мецьке — три поневолення України знаю і четвертого, як вогню, не хочу. Зараз, коли на нашу землю Росія вторглася, не бажаю дожити до того, аби вчетверте Україна залежною стала, навіть уявити боюся, що буде, якщо це до­пустити. Коли у новинах черговий раз про широкомасштабну агресію чую, усе всередині перевертається, і я відмовляюся розуміти тих, кому все одно, хто пророкує спокійно: «Ну, прийде Росія...», і тим більше — тих, хто цього чекає: потай чи не приховуючи. Невже ви думаєте, що вони вам Пушкіна з Достоєвським прийдуть читати? Мета в них одна: щоб ми на них працювали, а ті, хто не схочуть, — нащо вони їм потрібні? Історію читайте — і багато чого зрозумієте, як вогню, стати рабами бійтеся!

Держава або незалежна, або її немає — третього не дано, а наразі найбільший наш здобуток — те, що чверть століття у незалежній Україні ми живемо, але чи є вона сильною, авторитетною, здатною постояти за себе і своє місце у світі знайти? Думаю, ні. Ми відсіч загарбнику у Донбасі даємо, і слава Богу, але проти такого серйозного ворога, як Росія, вистояти одним важко — тому весь час до Заходу і апелюємо: «Зрозумійте, підтримайте, будьте з нами...», та чи можуть Європа й Америка нас грудьми затулити? Навряд.

Так, вони кроки назустріч роблять, не­аби­яке значення і асоціація з ЄС, і безвіз мають, але їхня підтримка часто характер «один пишемо — два в умі» носить: кажуть про Україну, а озираються на Росію. Читаю в газетах: «Меркель і Путін обговорили, як припинити війну в Донбасі» — дуже добре, що обговорили, але де там, власне, ми, чого без нашої участі? Ми суб’єкт чи об’єкт, держава чи територія? — це по-перше, а по-друге, якщо ви вже з Путіним, дорогі західні лідери, на цю тему спілкуєтеся, чого досі речі своїми іменами не називаєте? Як на мене, або агресором його визнавайте, або хтозна чого про припинення війни з ним балакаєте.

Хто цю війну веде? Звичайно, Росія, тоді слід разом її зупинити, щоб світової трагедії не було, а з іншого боку, ми ж ці подвійні стандарти, об які спотикаємося постійно, самі породили, самі невідомо яку позицію займаємо, то з якого дива від Заходу визначеності вимагаємо?

Суть влади у тому, аби наше сьогодні аналізувати і завтра передбачати, то ж це сьогодні правильним словом назвіть — скільки вагатися можна: АТО у нас чи війна? І передбачте, нарешті, завтра — уявіть, що війна закінчилася, лишивши по собі, як усі війни, величезні збитки, і проголосіть, хто нам їх завдав. Є просто норми міжнародного права, згідно з якими збитки агресор, окупант відшкодовує, а в нас, виявляється, окупанта нема, ми, виходить, свою країну самі нищимо. Росія? А де ж це сказано — у промовах до свят?

Я діючу владу шельмувати не звик — говорю завжди те, що думаю. Може, хтось і не хотів би це чути, але зараз лише до компліментів дослухатися не час — треба прий­мати критику і висновки робити, причому вчасно. Не плестися в хвості подій, вчорашній день наздоганяючи, а оперативно на ситуацію реагувати і на випередження працювати, бо поки що пробоїни в кораблі ми латаємо, аби не затонув, а не їх виникнення попереджаємо. За нашими документами ми навіть не можемо стверджувати, що Росія веде проти України війну, тож коли ви, панове, це світові повідомити збираєтеся? Ще через три роки чи як Бог дасть? Так на Бога надійся, а сам не плошай...

І ще одне стосовно «передбачати завтра»: чого ви світом з простягнутою рукою ходите? У вас мільярдерів більше, ніж в інших країнах Європи, у вас навколо міст палаци стоять, а по вулицях через дорогі іномарки пройти не можна! З фотографіями своїх домівок позичатись їдьте — слабо? Кожного разу як позитивне зрушення новину подаєте, що кредит десь знайшли: «100 мільйонів доларів — величезна перемога!». Вибачте, але цих грошей чоловікам України на презервативи не вистачить, тож не світіть хоча би безграмотністю своєю — тим, що кредит від інвестиції відрізнити не здатні. Якщо треба, на пальцях поясню: кредити — це віддавати, інвестиції — розвивати, і політика жити в кредит безперспективна: невже це потрібно доводити?

Я розумію, що, коли людина у високий кабінет сідає, вона не одиницями, а, як мінімум, сотнями, тисячами мислити починає, тільки чого ж у вас усі ці сотні й тисячі — або додаткові нулі до власного прибутку, або втрачені людські життя? Ми вистоїмо, лише якщо стіною проти зовнішніх і внутрішніх проблем станемо, якщо агресору по зубах дамо і все те, що жити нам заважає, відкинемо, а якщо будемо й далі невідомо на що позичатися і плакати, як Ярославна на валу, діла не буде — програємо українську справу, як програвали її століттями до нас.

Що робити, коли ворог на тебе суне, коли в твій дім увірвався і озброєний на тебе йде? Думаю, кожен нормальний чоловік будь-якого віку відповість: відбиватись, доки рука здатна зброю тримати, принаймні, я у свої 84 стрілятиму, доки не вб’ють. Чого ж ми, такі рішучі поодинці, разом перед внутрішніми ворогами й бідами, великими і дрібними, пасуємо, чому не викорінюємо їх жорстко й рішуче?

Влада скиглить: нас не підтримують, проти нас бороть­бу ведуть, а чому? Хіба тільки за владу? А може, чимось по­ступитися ви не здатні, до когось дослухатись, інші дум­ки реалізувати? Ні, підтримуйте нас, але лише з нашими думками — втім, це не компроміс, а диктатура власної по­зиції.

Дуже вигідно декому на війну кивати: «Ой, у нас на сході таке коїться, таке коїться...». У мене, коли це чую, запитання повсякчас виникає: «Так то ж на сході, а ти якого чорта, на заході чи в Києві сидячи, свою справу не робиш?!». Наведіть ви у тому бурштині лад, заведіть туди спецзагін, бандитів звідти приберіть, в каталажку посадіть і цей безлад і голослів’я оце про «бандитам тюрми» припиніть!

І побудуйте, нарешті, той завод із переробки сміття у Львові — на весь світ не соромтеся! Львів — це частина України, і не можна свої амбіції за рахунок людей реалізовувати, ганьбитися так не можна!

Зізнаюся: дуже люблю Львів, мультикультурний і разом із тим надзвичайно український, щиро патріотичний, де мене як лідера завжди зустрічали, але, люди добрі, де це бачено, аби львівське сміття подорожувало частіше, ніж львів’яни? Що це за мода така новітня — вибачте, наробити, на лопату покласти і в Київ везти? Кошеня мале, що ледь на ноги зіп’ялося, і те, як за собою загребти, знає, а людині що, на курси спеціальні для цього записуватись? Іноді дивуюся, на що вони, ті європейці, сподіваються, як нам іще якісь гроші дають — на зміни, які ми самі аж такими важливими не вважаємо...

Хтось проросійський, можливо, почитає це і руки потиратиме: «Доскакалися на Майдані!», тому одразу скажу: це не Майдану вина, до Майдану у мене претензій немає. Точніше, є, але всього одна. Свого часу я усе можливе зробив, аби за стіл перемовин Януковича, Азарова і Клюєва посадити... Я сподівався: Майдан когось зі свого середовища висуне — потужного, з нового покоління ін­те­лектуалів, не врємєнщика, не маріонетку і не Чапаєва з шашкою наголо, але цього, на жаль, не сталося: організація Майдану з рук тих, хто його почав, випала, а революція успішна лише тоді, коли закінчують її ті, хто починали. Ким це доведено? Та хоча б Ульяновим, який почав революцію, владу в свої руки взяв і закріпився так надовго, що і зараз ніяк розпрощатися з ним не можемо...

Коли Майдан до себе політиків не підпускав, я думав: ну, ось-ось — і з цієї могутньої народної стихії особистості постануть, які, по перше, стихію не зрадять, для яких цей спротив не порожній звук і навіть не робота, але рух опору дав себе очолити людям, які послідовно до влади йшли, і, зрештою, до високих посад їх привів. Чому ж тепер ми руки заламуємо і стогнемо: «Ой, Крим здали, ой, чи Донбас втримаємо, корупція дихати не дає». Шанс пута на ногах розрубати був? Був. Чому ж не використали?

Втім, досить уже помилки рахувати — давайте їх не ро­­бити вчитися. Аналізувати, прогнозувати, рішення, адек­ватні ситуації, приймати і сподіватися передусім на себе, а не «философию иждивенчества» сповідувати. Не скажу, що тоді одразу ж впевненість у завтрашньому дні і віра в світле майбутнє з’являться, проте, можливо, хоча б не буде тоді так боляче новини щодня дивитися.

Сьогодні влада така, яка є, і те, що вона робить добре, необхідно підтримувати, для боротьби з агрессором об’єд­ну­ватися, а там, де помиляється, треба критикувати. Як­що ж вис­новків робити не хоче, батіг є, і слід його застосовувати, бо народ найвищі права має і використовувати їх по­винен, причому не обов’язково на Майданах, через ре­волю­ції, які не лише ворогів, а й власних дітей зжира­ють. Треба в цивілізації, в інших народів вчитися і у власну історію зазирати!

Цілеспрямований рух народної сили, очолюваний від­повідальною політичною елітою, здатен нову Україну збу­­дувати — за нас цього не зробить ніхто, і танцювати від радості, що хтось допомогти нам обіцяє, не варто — самі со­бі допомогти маємо, мудро й системно, крок за кроком, відкидаючи популізм і напівпатріотів.

Хай щастить!

Если вы нашли ошибку в тексте, выделите ее мышью и нажмите Ctrl+Enter