Вышла в свет новая книга Дмитрия ГОРДОНА «Украинский излом», предисловия к которой написали выдающийся украинский артист Анатолий ХОСТИКОЕВ и украинский диссидент и советский политзаключенный Степан ХМАРА

Анатолий ХОСТИКОЕВ: «Не нужна нам такая память? А какая нужна, не подскажете? Товарищ из министерства или из органов придет и новую напишет: кто герой, кто злодей, кто светоч нации и где наши ценностные ориентиры, разъяснит? — но, позвольте, ведь это уже было, и не так давно, как нам с вами кажется»

Дмитрия Гордона как человека слова я уважаю — пообещал, что возможность высказаться даст о том, какой вред украинскому театру так называемое реформирование наносит (руками тех, кто к театру ни малейшего отношения не имеет), и слово свое сдержал, на программу пригласил, которая столько шума наделала.

Мне говорили, что сказанное даже в высших эшелонах власти цитировали — сперва с негодованием: мол, что это, какой-то артист вместо того, чтобы заткнуться и, как ему велели, работать, контрактную систему критиковать начинает (сразу уточню, что не как таковую, а в отечест­венном искаженном варианте), недовольство свое вы­ра­жать?.. Все ж довольными ходить должны, все же отлично! — а потом эти ребята, похоже, и сами поняли, что в лужу сели. Посмотрим, что дальше будет, но я верю, что театр украинский разрушить мы не дадим, и это удача, что такие, как Дима, на нашей стороне. Есть, простите, журналюги, а есть журналисты, так вот, Гор­дон — один из на­и­более профессиональных из них, это бесспорно!

Одно мне не по душе — его риторика об актерах: что, мол, недалекие они или же просто глупые, несознательные. Любит он Колчака цитировать, который, когда в очередной город входил, объяв­­ление «Кучеров, ар­тис­тов и проституток не тро­гать — они любой влас­ти служат» раз­весить приказывал.

Я понимаю, в каком контексте эта фраза Дмитрию пригождается: ког­да речь о гастролирующих в Москве актерах заходит — «Ну, это же артисты, что с них взять, мозгов нет» и так далее, но с этим категорически не согласен. Все-таки большинство моих коллег по цеху, как только война началась, тут же от поездок в Россию, от ангажемента в российских концертах, фильмах и сериалах отказались — наоборот, чуть ли не на передовую к нашим ребятам ездили, чтобы боевой дух поддержать, а те, которым все равно, из тарелки, на столе стоящей, есть или же с пола подбирать, в любой профессии имеются. Среди актеров они меньшинство составляют — сколько их, откровенно предавших? На пальцах одной руки сосчитать можно.

По крайней мере, мне почему-то кажется, что среди политиков, бывших и нынешних народных избранников, коллаборантов намного больше: на них бы внимание обратить — на тех, кто деньги и рейтинги участием в антиукраинских российских ток-шоу зарабатывают, кто эту страну несчастную обдирать продолжают, еще и на нее клевещут. В конце концов, даже адмирал Колчак такую категорию людей не оправдывал, а в остальном я с Димой солидарен — мне его гражданская позиция близка, его смелость озвучивать в эфире то, о чем многие другие думают, но сказать боятся.

Когда на его интервью либо монологи, подведение ито­гов, разбор того, что на повестке дня, попадаю, телевизор не переключаю — с интересом смотрю, слушаю, практически со всем соглашаюсь. С тем, например, что 9 Мая трогать не надо, потому что это и не праздник вовсе — это, по сути, поминальный день, когда мы дань уважения отдаем тем, кого с нами уже нет и кто все сделал, чтобы мы жили. У меня, например, и мама, и папа воевали, так как же язык повернется сказать, что 9 Мая нам не нужно? Да, они, как тогда принято писать было, нашу советскую родину защищали, а какую еще должны были, если родились и выросли в этой, другой никакой не знали?

Помню, как 9 Мая мой стойкий и гордый папа-осетин слезы вытирал: «Они верольомно напали!». Слово «вероломно» выговорить не мог — равно как и понять: ну как это — взять и на ровном месте войну начать?

А мама, моя дорогая мама! Она же старшей операционной сестрой была, бойцов на фронте спасала, и что, таким вот людям, которых с каждым годом все меньше и меньше, теперь объявить: «Вы воевали напрасно — не за тех и не за то»? А за что надо было? На чью сторону встать — тех, кто месяцами киевлян в Бабьем Яру расстреливали, или тогда какая-то третья сторона была?

Мама уже в независимой Украине, под конец жизни, свои ордена и медали надевать боялась. Я недоумевал: «Ты чего? — надевай, это же день твоей победы!», а она: «Ты зна­­ешь, сынок, ко мне возле парка Славы какие-то ребята по­дошли, издеваться стали: «Ты где эти награды взяла — ку­пила?». Вот если бы при мне это случилось — каждому вре­зал бы! Пойди себе купи — у нас сейчас как раз есть где...

По поводу проспектов Бандеры и Шухевича я, в узких, да и в широких, кругах как украинский националист известный, тоже с Дмитрием Гордоном согласен. Ну, это «Мос­­ковский» уберите — оно действительно нам ни к чему, но спокойно дожить тем дайте, у которых с бандеровцами другие, совершенно не майданные, ассоциации!

Опять же про маму расскажу. Я с самого детства спрашивал, почему у нее части левой груди нет, будто кусок вырван. Она лишь отмахивалась: «Не надо тебе знать», а тут я институт окончил, во Львов, в Театр имени Заньковецкой, работать еду, и мама с ужасом в голосе воскликнула: «Нет, сынок, только не во Львов!». — «Но почему? Там же такой театр, традиции, город красивейший...». — «Куда угодно, только не во Львов!». Оказывается, свое ранение на тер­ритории Западной Украины она получила — с фронта возвращаясь, уже после того, как война с немцами закончилась. Ну тебя, кто ты там, эта натерпевшаяся и насмотревшаяся ужа­сов женщина трогала? За что ты в нее стрелял?!

Конечно, я успешно и с удовольствием во Львове работал, очень его люблю и всех под одну гребенку стричь не собираюсь, но дол­гие годы бандеровец для меня человеком, маму мою подстрелившим, был, а для нее, наверное, таким на всю жизнь остался...

И вторая история — о том, как спустя десятилетия маму орден Красной звезды нашел: здесь, в Киеве. Она эту коробочку домой приносит, плачет: «Я ж его еще после Сталинграда получила — забрать не дали». Оказывается, когда их наградили, какой-то чин армейский приехал, и к нему в блиндаж девчат позвали: «Валя, Клава, идите, с начальством отметите, вас поздравят». Как их «поздравить» хотели, — свои же, воины-освободители! — лучше рассказывать я не буду... Слава богу, девчонки боевые были — отбились и убежали. «Бегу, — мама моя вспоминала, — в поле, а мне вслед: «Стой, сука! Пристрелю!».

Сволочей везде хватало — на той стороне, на этой, но и нормальные люди, разумеется, везде были, поэтому над ветеранами издеваться и в лицо им бросать, что никакой «великой Победы» не было, ниже плинтуса, это дно.

Не нужна нам такая память? А какая нужна, не подскажете? Товарищ из министерства или из органов придет и новую напишет: кто герой, кто злодей, кто светоч нации и где наши ценностные ориентиры, разъяснит? — но, позвольте, ведь это уже было, и не так давно, как нам с вами кажется.

Неужели по той же схеме, теми же методами хотите?..

Степан ХМАРА: «Мене часто запитують: «Як вам так все болить, чому не виїдете?». Та саме тому, що болить, адже Україна для мене більше, ніж Батьківщина, — це ідея, це мрія: як я її полишу?»

Яких висновків я за ці півроку, що після інтерв’ю з Дмитром Гордоном минули, дійшов?

Де падлюк найбільше? Я вже Дмитру казав — у Верховній Раді їхня концентрація зашкалює. Люди доб­рі, мене сором пече, я уявляю, який вигляд перед тими іноземними партнерами ми маємо, до яких весь час апелюємо, коли бачу, як наш парламент працює. Ми свого часу, після перших виборів, роботу 15 травня почали, і сесія 3 вересня закінчилася, кожного дня засідання були, а опісля них — робота в комісіях: до вечора, а то і до ранку. Вихідні — поїздки по країні, і я, наприклад, увесь Донбас об’їздив, бо на Львівщині чи Тернопільщині пояснень, чому Україна незалежною має бути, не так, як там, потребували, і місцеві приходили, і слухали, і питання ставили, і ніхто не протестував і «Россия, приди!» не вигукував.

Якби протягом наступних років українська влада Донбас і той же Крим тримала, на відкуп бандформуванням не віддавала, не було б куди тій Росії приходити, розумієте? Ніхто би її не кликав, і само собою це кліше пропагандистське, нам «стар­шим братом» нав’язане, про дві різні України, Пра­вобережну й Лівобережну, які зшити не­можливо, відпало б. Двох ворожих Україн немає — одна держава є, на частину якої влада роками плювала і очі закривала на те, що Росія туди із своєю підривною ідеологією пхається.

Росія ж насправді відпускати Україну ні­коли не хотіла, завжди на короткому повідку тримати намагалася, і до формування донбаської так званої бізнес-еліти саме вона долучилася. Незручних прибрали — шлях для зручних розчистили, Аліка Грека й інших вимели — і Ахметова поставили, бо чия це креатура? Звісно, російська: на нього ФСБ ставку зробила, і доки Україна на місце його не поставить (а найкраще місце для нього — в’язниця), доки він і такі, як він, навіть у нинішніх умовах багатітимуть, ні на реформи, ні на закінчення АТО не сподівайтеся. Ви тільки погляньте, що робиться: тарифи й ціни зросли, народ зубожів і останні накопичення втратив, гривня знецінилася, а статки Ахметова й Порошенка подвоїлися.

На мою думку, із тих, хто Україною ці п’ять років керував, судити ледь не кожного першого, починаючи з Порошенка, треба. Лише на його найбільшу у Верховній Раді фракцію (що вже само по собі парламентаризм як такий руйнує, бо парламент президенту повністю підконтрольний) подивіться і на її сателітів, на яких проби нема де ставити.

Усі колишні регіонали на своїх місцях, здебільшого депутатських — дехто у БПП, дехто в Опоблоку, який насправді опозицією не є, бо завжди так, як пан скаже, голосує, а в опозиції вони до самої державності української. Ну, Путін же недарма перед нашими парламентськими виборами хизувався: «В их Верховной Раде наша фракция будет» — от вона там і є...

Ще одна «їхня» фракція — Москов­ський патріархат. Я вже нашим кадебіс­там, нині есбеушникам, казав: «Ви, звичайно, «молодці» великі, що загрозу для України в її патріотах бачите, яких ловите і, як Станіслава Краснова за блокаду Криму, саджаєте, але чи не час вам до церкви походити, батюшок послухати, які мізки вірянам пропагандою «русского мира» засмічують?».

Справді, була б СБУ там, де вона мусить бути, — на сторожі інтересів України, а не бізнес-активів голови держави, — оце оковпачування миттю можна було б припинити. Про «русский мир» у проповіді згадав — одразу від СБУ «привіт»: «Так, батюшка, ще раз це прозвучить — загремиш, і ряса не врятує», і можна ж так грамотно цей «привіт» сформулювати, що на все життя зрозуміло буде, повірте, а ми тут показово Краснова і Надю-«терористку» саджали, яка нібито владу в країні узурпувати хотіла — з мінометом в руках, прямі включення з судів робимо, цю єресь із серйозними обличчями виголошуємо...

Ким ми себе на весь світ виставляємо? Посміховиськом? Спочатку всією країною рятували, Героя Ук­раїни давали, в парламент обирали, а тепер що? Я розумію, що багато дурниць Надя наговорила, — особливо коли донецьких бандитів ледь не виправдовувала, але за антидержавну пропаганду її судіть, не за державну зраду! Відповідну базу законодавчу зробіть — і спитайте, і не з неї однієї, а спершу з цілої обойми тих, які тим живуть і Україну з екранів поливають — як з наших, так і з російських.

До речі, саме з програми Дмитра Гордона я з подивом великим дізнався, що у пані Бондаренко, наприклад, державна охорона є... А спитати б, хто це рішення — охорону з державної кишені — приймав і на підставі чого? Якщо з СБУ хтось — до відпо­ві­дальності ту людину притягти слід!

Вишинського з РІА «Новости» заарештували, державну зраду інкримінують, а він: «Вибачте, але Росію, чиїм громадянином я є, не зраджував», і він правий, а ми — невігласи, бо інкримінувати підривну антиукраїнську діяль­ність треба. Хоча б правильно сам злочин назвати і правильно посадити, а у нас досі і злочинці не на своїх місцях, і назви, а що, заборона діяльності російських ЗМІ в Україні є? Офіційна?

От кажуть: «Донецькі сепаратисти», але ніякі вони не сепаратисти — колаборанти! Ніхто сепарувати Донбас не збирався, ці території вже чотири роки захоплено, і що, хтось до Росії їх приєднав? Путіну вони й задарма не потрібні, він, навпаки, їх, точніше, оцей шмат Росії, який туди переповз, всередину України запхати хоче, ракову пухлину утворити, яка роз’їдатиме, виснажуватиме, протидію реформам чинитиме, тому колаборантів колаборантами назвіть і за співпрацю з ворогом судіть, а не за сепаратизм ефемерний. Нарешті все на рейки закону поставте, інакше з місця поїзд не зрушить і жоден машиніст не допоможе!

Між іншим, з машиністів, керманичів наших, я теж добряче спитав би. Із Кравчука — за віддану ядерну зброю і розвал Чорноморського торгового флоту, із Кучми — за побудову системи монополістів, за те, що олігархів наплодив, із Януковича... Втім, тут спершу в усієї країни запитати треба: «Люди добрі, а як це до влади ми допустили?». Єдиний, хто на в’язницю, на мою думку, не заробив, — це Ющенко: багато в чому він помилявся, багато в чому розчарував, але до інших йому далеко, а Порошенко... В історію увійти міг, проте інший шлях обрав — туди вляпатися, і судити його також будуть: я переконаний.

Я майже впевнений: між Порошенком і Путіним домов­леність є — згадайте лише у Нормандії зустріч, яку їм подруга Путіна пані Меркель влаштувала, після чого на тиждень, а тоді ще на тиждень наші військові операції в зоні АТО припинилися...

Мене часто запитують: «Як вам так все це болить, чому не виїдете?». Та саме тому, що болить, адже Україна для мене більше, ніж Батьківщина, — це ідея, це мрія: як я її полишу? Прикро, що молодь з країни виїздить, при­чому з відносною легкістю, але засуджувати когось за те, що йому в люд­ських умовах зараз, а не колись жити хочеться... Чи маю я таке право?

...Мабуть, уже час зупинитися і просто Дмитрові Гордону подякувати. За дві можливості висловитися — в інтерв’ю і в цій передмові, а також за ту місію, яку він виконує: людям різні голоси почути дає і самостійно обрати, який із них слухати вар­то.

Если вы нашли ошибку в тексте, выделите ее мышью и нажмите Ctrl+Enter