В разделе: Архив газеты "Бульвар Гордона" Об издании Авторы Подписка
Эпоха

Вдова Николая КАСЬЯНА Андриана: «До труни йому поклали годинника, окуляри, щоб там читав, i поставили двi сумки, з якими Микола на базар ходив»

Михаил НАЗАРЕНКО. «Бульвар Гордона» 10 Декабря, 2009 22:00
40 дней назад ушел из жизни выдающийся украинский врач-костоправ, исцеливший миллионы людей.
Михаил НАЗАРЕНКО
28 октября, на 75-м году жизни, остановилось сердце легендарного костоправа Николая Андреевича Касьяна. К нему в городок Кобеляки Полтавской области больные ехали отовсюду. Его руки, обладавшие даром чудесного исцеления, излечивали за несколько минут. Невероятно, но были периоды, когда Николай Андреевич принимал по 600 человек в день! С его вдовой Андрианой Николаевной и сыном Яном, который с честью продолжает дело отца, я общался в кабинете Николая Касьяна, где он когда-то принимал гостей и давал интервью. Здесь же стояла и кровать Николая Андреевича, на которой он умер.
СЫН ЯН: «ПЕРЕД СМЕРТЬЮ ОТЕЦ СКАЗАЛ ДОКТОРАМ: «ЧТО Ж ВЫ СО МНОЙ, СВОЛОЧИ, СДЕЛАЛИ?»


- Ян, что стало причиной смерти Николая Андреевича? Его можно было спасти?

- Болел он долго, в течение 15 лет, а особенно тяжело - в последние три года. У него была сердечно-легочная недостаточность. Доходило до отека легких. Приезжала «скорая», мы на карачках сажали отца в машину, потому что он не мог ни сидеть, ни лежать. И так - четыре раза.

А на этот раз беда пришла оттуда, откуда, честно говоря, не ждали. В пять часов утра началось язвенное кровотечение. Все произошло молниеносно. Мы не успели его спасти.

- Как вы думаете, отец смог бы продлить свою жизнь, если бы старательно принимал предписанные лекарства, вверял себя другим врачам?

- Безусловно. Здоровья в нем было заложено много. Жил очень активно: в 60 лет принимал по 200 человек в день, спал по три-четыре часа в сутки, переносил колоссальные нагрузки. Это и дало о себе знать. Он устал.

- Помните его последние слова?

- Я привез к нему докторов. Подключили капельницу, стали делать уколы. Отец был в сознании, молча все переносил. А потом сказал немножко грубовато, но без злобы: «Что ж вы со мной, сволочи, сделали?». Мне показалось, что последний взгляд у него был недоумевающий - взгляд не того человека, который ждал смерти, а который хотел жить.

- Кем был для вас Николай Андреевич?

- Сначала просто отцом, потом - наставником по работе. Когда я сам не мог что-то решить, то обращался к нему - по всем вопросам. Он объяснял популярно и доходчиво - простыми словами, с матючком. Мне сначала было как-то неудобно, когда отец при мне честил больных и в хвост, и в гриву. Да и людей это частенько шокировало. А потом отношение к нему кардинально изменилось. Все его очень любили.

ВДОВА АНДРИАНА НИКОЛАЕВНА: «ВЕЛИКОМУ ЛОБАНОВСЬКОМУ ГЕРОЯ ПРИ ЖИТТI ТАКОЖ НЕ ДАЛИ. У НАС ЛЮБИХ ССИКУХ ЗА ЯКIСЬ ТАНЦI ВЕЛИЧАЮТЬ, А ЛЮДЕЙ ГIДНИХ, ТАЛАНОВИТИХ ПРИНИЖУЮТЬ»


- Андрiано Миколаївно, як пройшли останнi мiсяцi, днi, години Миколи Андрiйовича?

- Почалося воно в березнi - перша кровотеча. У нього букет був: i серце, i шлунок, i печiнка... Вiн не хотiв у больницю. Кров тут вливали. Хоча хiрургiчне вмiшатєльство треба було робити, але вiн вiдмовився.

- Як ваш чоловiк поводив себе у лiкарнi?

- Агресивно, бо офiцiйну медицину ненавидiв. Вiдказувався вiд лiкування, вiдмовлявся рентген робити. Писав розписки: «От не хочу лiкуватися, i все! Зараз медицини нема!». Я кажу: «Микола, при чому тут врачi? Ти критикуй Мiнiстерство охорони здоров'я, яке не наводить порядок, а врачi тебе спасають, вони не винуватi».

Лiкували його вслiпу всякими хорошими препаратами, що заглушили ту бiль. У вереснi вiн ще трошки їв, а у жовтнi - всьо! Два тижнi нiчого не приймав. Схуд на 37 кiлограмiв. А ранiше було - 117, потiм - 100, потiм - 96...

- Уявляю, як такiй людинi, як Микола Касьян, нестерпно було почувати себе безпомiчним...

- Вiн i Яну, i всiм, хто приходив до нього, говорив: «Як же я Андрiану замучив! Не хочу, щоб вона зi мною бiльше мучилася!». Я йому: «Микола, якби зi мною таке сталося, ти б ходив бiля мене? Ну, може, не ти, так дiти ходили б». - «Я б ходив».

Ми з Яном чергували бiля нього через день: одну нiч - син, другу - я. Його смерть випала на мою нiч. Пiвдругої сиджу поруч, почитала йому якусь газету. Потiм стала чистити часник. Чую: «Андрiано, менi погано». Я гледь - кровотеча вiдкрилася! Вже ллє, не можна зупинити...

Ян бiгом приїхав, бригаду визвали, главврача. Стали спасати. I серце качали, i кололи, i капали - все робили! Ян тримав його за голову, а я - держала за руку iз капельницею. Вiн менi руку стиснув. Я йому: «Папо, що тобi треба?». - «Я хочу вмерти, не мучте мене!».

По щоках у нього покотилися сльози... i вiн перестав дихати. Ян почав кричати... Оце така сталася смерть. Ми його тут помили, одягли. Перенесли труну в «ожидалку», де хворi чекали своєї черги до нього. Вiн казав: «Якщо помру, щоб тут лежав. Щоб люди до мене йшли».

- Щось клали у труну?

- Поклали годинника, що подарував голова Полтавської обладмiнiстрацiї, окуляри, щоб там читав. Поставили двi сумки, з якими Микола на базар ходив. Вiн любив там скуповувати усе. Був хазяїном, я не мала поняття, чи є дома сiль, стиральний порошок i все iнше. Поклали палицю, об яку вiн опирався. Туфлi поставили збоку, бо взути не могли: ноги опухли, натягли тапочки. Хтось радив поставити пляшку, бо вiн любив вгощати i випити, але Ян заперечив: «Батько у мене не алкоголiк!».

Знаєте, може, 25 рокiв тому, коли ще Союз був, вiн вже все придбав для похорон: i те, чим опускати труну, i те, чим оббивати, i бiльше трьохсот рушникiв до вiнкiв, i страсну свiчку. Все це у нас стояло у шафi. Вiн казав: «Хто зна, хто з нас помре перший - чи ти, чи я, а все буде готове». Ян заказав у Полтавi чорну лакiровану труну: «Батько заслужив».

Коли Микола помер, два днi дощ лив, як iз вiдра. Люди говорили: «Небо плаче за ним». А як ховали, свiтило сонечко. Iще казали: «Видно, у Бога спина заболiла, ось вiн i забрав Касьяна до себе».

Священикiв iз рiзних районiв було бiльше 50. Людей - тисячi! Вiдбули службу у храмi Святого Миколи, який вiн допомагав будувати, де зробив iконостас, дзвони, потiм понесли на кладбище. Виступало наше начальство. Хто - я не пам'ятаю, бо втратила свiдомiсть, упала.

- Хто був iз вiдомих людей?

- Коли вiн лежав у церквi, вечором приїзжав Володимир Литвин (вiн саме був на Полтавщинi) з генералом Михайлом Цимбалюком. Пiдiйшли до труни, поклали квiти, попрощалися i поїхали.

Дзвонили куму Йосипу Давидовичу Кобзону, але йому якраз робили хiмiю у Польщi, i вiн не змiг приїхати. Вiн тоже, бiдний, болiє. Але як бореться! Ми часто з ним говоримо. Дзвонить: «Андрiано, чим допомогти?». Я говорю: «Йосипу, якщо ти будеш жити, це для нас i буде помiч, ми будемо жити бiля тебе». Ми з ним дружимо вже 35 рокiв.

«ВИРIШИЛИ ВУЛИЦЮ ЛЕНIНА ПЕРЕЙМЕНУВАТИ У ВУЛИЦЮ КАСЬЯНА»


- Як у Кобеляках будуть увiчнювати пам'ять великої людини, яка зробила це мiсто вiдомим на весь свiт?

- На сесiї мiської ради вирiшили зробити йому пам'ятник. I вулицю Ленiна хочуть перейменувати у вулицю Касьяна.

- Я читав, що вже перейменували...

- Говорять багато. Голова Полтавської обладмiнiстрацiї Євген Томiн свого часу по радiо i телебаченню навiть поздоровив Миколу Андрiйовича з присвоєнням йому звання Герой України. I Вiталiй Москаленко, бувший мiнiстр охорони здоров'я України (Микола лiкував його дружину), також прислав поздоровлення. Ось висить воно у рамочцi.

- Микола Андрiйович тодi був сильно розчарований?

- Ну як? Вiн жив надiєю: «Мамко, я все рiвно Героя получу. Я заслужив...». А бачите, як вiднеслись до нього. Народ чотири рази представляв всi документи, щоб йому дали найвище звання, а Ющенко йому таки не дав! У тому роцi на День медика вiн викликав Миколу для нагородження. Я i Ян поїхали з ним. Документи були - на Героя. Звичайно, сподiвались. Але дали лише орден Ярослава Мудрого четвертого ступеня!

- Помилку можна виправити пiсля смертi...

- Нiхто ж цим не займається. Та i йому цього вже не надо. Пам'ятаєте, великому Лобановському Героя при життi також не дали. У нас любих ссикух за якiсь танцi величають, а людей гiдних, талановитих, якi роблять свою справу краще за iнших, принижують, глумляться над ними. Бо заздрять їм, почувають себе поруч з ними нiкчемами. То де ж та справедливiсть, скажiть? Її нiде нема, не було i не буде.

- Микола Андрiйович був такої ж думки?

- А що, не так? Так i є. Я не раз йому казала: «Ти врач, чого ти лiзеш в полiтику? Маєш людей, от їх i лiкуй». Бо вiн, якщо там щось неправильно, починав кричати: «За портфелi воюють!». Iз-за полiтики сварились.

- Миколу Андрiйовича можна зрозумiти: у нього був перiод тотальної травлi чиновниками офiцiйної медицини та правоохоронними органами...

- Ой, його давили з усiх сторiн. Романенко, мiнiстр охорони здоров'я України, погрожував: «Та я тебе посаджу, як дважди два - чотири». Скiльки комiсiй до нього приїздило - страшне! За один рiк - 18! Скiльки раз на нього в прокуратуру подавали!

Вже не мiг видержувати. Скiльки раз хотiв повiситися! Так i казав: «Я, напевне, повiшусь, бо не хочу жити». Ми з Яном за ним ходили, щоб це не трапилось. Я йому казала: «Ти що, дурний? Та плюнь, - кажу, - на все! Батька твого за те, що людям допомагав, не раз садили. А вiн що говорив? «I в тюрмi люди, i там їх треба лiкувати».

Але тут за нього запiзно взялися. Микола почав «верхушки» лiкувати, вони йому i допомогли. Раїсу Максимiвну вiдлiчив, iнших високопоставлених. Горбачов визвав Чазова, мiнiстра охорони здоров'я СРСР: «Оформляйте документы на Касьяна, чтобы он получил «Народного врача СССР». - «Но он у нас не работает, он не в нашей сфере». - «Я сказал и дважды повторять не буду!».

Доказав-таки Касьян! Признав його Радянський Союз. Коли був народним депутатом, виступав на з'їздi СРСР: «Я тут тiльки заради того, щоб побудувати у Кобеляках Центр мануальної терапiї». I голова Ради мiнiстрiв СРСР Микола Рижков видiлив на будiвництво Центру великi кошти.

До Кобеляк тодi приїздило бiльше тисячi людей в день. Це був ужас! Микола постiйного мiсця для прийому не мав. Просив вiддати йому стару полiклiнiку - не дали. Принiмав у готелi, у себе вдома - де доведеться. I ось нарештi пiсля з'їзду з'явилась можливiсть побудувати Центр, про який вiн мрiяв.

- На жаль, ця мрiя не здiйснилась...

- Та стройка була сумасшедша! Махина страшенна! Планувався жилий будинок для людей, якi будуть обслуговувати хворих. Басейн, сауна... Та розвалився Союз, i все почало гинути. Ми дуже просили: заберiть, зробiть тут хоч районну полiклiнiку, бо вона в нас нещасна. Нi! Зруйнували, розкрали, розтягли! Зараз вибивають iз бетону арматуру на металолом. На щастя, ще не вбило нiкого.

Оксана Марченко (телеведуча, дружина вiдомого полiтика Вiктора Медведчука, який нарештi побудував у Кобеляках Центр мануальної терапiї. - Авт.) зняла фiльм про це невдале будiвництво. I там є кадр, де вони з Миколою Андрiйовичем стоять, дивляться на те, що коїться, i плачуть...

- А чому на побудову Центру мануальної терапiї не видiлив грошi Вiктор Ющенко?

- Вiн тодi був банкiром, двiчi приїздив до Кобеляк. Обiцяв: «Я не вспiю доїхати до Києва, як пiдкину вам мiльйони, i Центр буде побудований!». Але нiяких мiльйонiв ми не дочекалися, Касьян обiзвав його «брехуном». Ото через те пiшла вiйна, i Микола Андрiйович не отримав Героя України.

«ХАЙ БИ ВIН КРИЧАВ, ЛАЯВСЯ, ЩО ЗАВГОДНО РОБИВ, АБИ ТIЛЬКИ ЙОГО ЖИВI ОЧI ДИВИЛИСЯ НА МЕНЕ»


- До вас Микола Андрiйович був жонатий. Не було ревнощiв до його колишньої дружини?

- Якi могли бути до неї ревнощi? Чоловiк мав звичку погане про неї говорити, а я йому казала: «Микола, за 15 рокiв, що ви разом прожили, у вас було щось i добре. Троє дiтей народили - що, так погано було?».

- Як доля звела вас з Миколою Андрiйовичем?

- Я сама з Iвано-Франкiвської областi, з Галича, i навiть не знала, де тi Кобеляки. У нього була вiдкрита форма туберкульозу, i вiн приїхав до нас лiкуватися гiрським сирим повiтрям. А потом його направили до нас главврачом санстанцiї. Йому треба було, щоб закрiпити здоров'я, ще рiк чи два прожити в цих краях.

Ми йшли з подругою Тамарою. Вiн нас зустрiв, питає: «Де тут санстанцiя?». Ми пояснили: вiд санстанцiї до центра було пiвтора кiлометра. I посмiялися з нього, бо було воно тодi таке зачухане й худе - кiлограмiв 67 (я важила 42). А я ще язик йому показала.

Ну, вiн менi за цей язик помстився. Перед 1 Травнем, коли скрiзь порядок наводився до блиску, щоб не було епiдемiї, вiн прийшов до нас - я була тодi керуючою домоуправлiнням пiсля будiвельного iнституту - перевiряти санiтарний стан. Щось там виявив, оштрафував мене на 50 рублiв. Так ми i познайомилися.

Ну, а потiм Микола менi проходу не давав. Визвав батька i старшу сестру, сказав їм: «Так i так, я знайшов жiнку, з якою хочу жити». Я їм кажу: «А ви мене спитали, чи я буду з вами жити? У вас же троє дiтей!». Знаєте, який в селi це позор був! Мама моя, як узнала, вiд мене вiдказалася. Та вiн все рiвно настояв.

Перша жiнка чотири роки не давала йому разводу, але двох дiтей вiддала вiдразу. Ми переїхали до Кобеляк. Жили спочатку у будинку iнвалiдiв, потiм - у його батькiв в селi Бережнiвка, де вiн народився.

З двома його доньками я прожила «вiд дзвiнка до дзвiнка» 15 рокiв, поки вони не пiшли вчитись: Люда - в Днiпропетровський будiвельний iнститут, а Таня - в Московську ветеринарну академiю.

- Ви так покiрливо все переносили?

- Я тiкала вiд нього! Не хотiла так жити. Якось схопила сумку i - на автобусну зупинку. Вiн мене наздогнав, вiдлупив. Кричав: «Ти ж менi життя перевернула! Батьки ж у тобi душi не чають!».

Але ж з чужими дiтьми нелегко, мiлєнький. Зi своїми тепер, я дивлюсь, не просто, а з чужими тим болєє. I тарiлки в мене летiли - все було. Я старалася, щоб i їсти було, i чисто в хатi. Микола у мене ходив на роботу, як з iголочки. Старалась, щоб i в дiвчат були бiлi бантики, фартушки. Вони йшли по вулицi - люди на них тiльки любувалися.

- А чим займалась колишня дружина Миколи Андрiйовича?

- З третьою дочкою вона поїхала в Якутiю. Не було їх, без брехнi, рокiв сiм-вiсiм. Потом повернулися, вона i третю дитину менi кинула. Працювала в ощадкасi i, коли бачила мене, кричала в спину, обзивала, як хотiла. Менi радили: «Не обертайся, то не до тебе». Я нiколи не огризалася, нiколи! Та її вже нема. Коли вона вмирала вiд раку, просила передать: «Хай Андрiана мене простить, вона не винувата».

- Микола Андрiйович вас зраджував?

- Казали менi... Я говорила: «Де б не був - додому прийде». Знала я це все. Вiн поїхав на машинi, так i я - на машинi. Але як я могла йому iзмiнити? Щоб опозорити таке iм'я, таку фамiлiю?

Коли Микола ще дома лежав, говорив: «Мамко, я все рiвно умру, ти ще молода, знайдеш собi когось». Кажу: «Папо, вони менi задарма не нужнi». А вiн: «Як я лиш умру, рота буде пiд ворiтьми стояти!». - «Папо, заспокойся. Давай, поки ти живий, вийдемо до ворiт, i ти менi вибереш того, з ким я буду жити». От такi у нас були розмови. Я його не ревнувала, Зато вiн ревнував до кожного стовпа!

- Як ви виховували сина?

- Микола постiйно говорив Яну: «Ти повинен добиватись всього своїм трудом, ти мусиш пройти цю дорогу». Вiн спочатку вчився в суворовському училищi у Москвi. Неля, дружина Кобзона, провiдала його, дзвонить: «Андриана, ты что, издеваешься над ребенком? Немедленно забери его отсюда!». Ми його тримали в єжових рукавицях, але вiн був «домашнiй»: коли кудись iшов, писав нам записку.

Закiнчив Полтавську медично-стоматологiчну академiю, де є кафедра мануальної терапiї. Микола його дуже ганяв, щоб вiн знав анатомiю i патанатомiю. Ян у нас також хороший хiрург-травматолог, працює у центральнiй лiкарнi в Кобеляках. Тут, у Центрi мануальної терапiї, працює зранку i пiсля обiду. Принiмає в середньому 70-100 чоловiк.

Вiн молодець у нас! Микола завжди казав: «Наслiдник у мене - Ян. Я йому все передав». У нього є ще два учня-костоправа. Вони принiмають непогано. Та коли у них тут брали iнтерв'ю, про Яна навiть не згадали. Вони тепер королi у Кобеляках!

...Для нас Касьян був - як стiна! Глиба! Легенда. А я просто жила з ним, як з чоловiком. Кожен день, коли заходжу в його кабiнет, кажу: «Папо, привiт! Що тобi треба? Як ти спав?». I в капличцi на кладовищi, яку вiн побудував, ставлю свiчку i питаю: «Що ти їв? Що зараз робиш?». Менi не вiриться, що його нема. I не буде вiритися, поки я житиму. Хай би вiн кричав, лаявся, що завгодно робив, аби тiльки його живi очi дивилися на мене.



Если вы нашли ошибку в тексте, выделите ее мышью и нажмите Ctrl+Enter
Комментарии
1000 символов осталось