В разделе: Архив газеты "Бульвар Гордона" Об издании Авторы Подписка
Наедине со всеми

Андриана КАСЬЯН: «Поки живу, буду воювати за Миколу»

9 Декабря, 2010 22:00
В Кобеляках наконец открыт памятник легендарному доктору Николаю Касьяну.
- У мене така новина: пам'ятник Миколi, дякувати Богу й людям, вiдкрили - 28 жовтня. Тодi саме виповнився рiк, як чоловiка не стало... Центр мануальної терапiї в Кобеляках працює, Ян Миколайович, наш син, робить. У районнiй лiкарнi у нього чверть ставки хiрурга-травматолога, а решту часу син проводить у центрi. Але от скажiть, чи є в нас хтось такий, як Кобзон? Нема. А друга Софiя Ротару? Теж нема. I Касьяна такого не буде. Хоч як хвалять Яна Миколайовича, але Микола Андрiйович - то Микола Андрiйович. Не одна людина - тисячi стали на ноги!

Я задоволена Дмитром Iллiчем Гордоном i всiма вами: вiд концерту, куди ви нас запросили, ми отримали справжнє задоволення. Дивуюся, як швидко плине час: 15 рокiв «Бульвару Гордона» i 10 - передачi! Спасибi, що не забуваєте Миколу. Коли його фото показали на екранi, у мене сльози в очах стояли... До Києва їздила з найдорожчими людьми - сином Яном та онуком Андрiйком. Привезла справжнiй український коровай, його пекли у Прилуках на Чернiгiвщинi - там живе колишня пацiєнтка Миколи Андрiйовича Людмила Супруненко, керує хлiбокомбiнатом.

Останнi роки чоловiк жив надiєю, що йому дадуть Героя України, а Ющенко не дав, бо Микола обiзвав його брехуном. Що думав, те й казав... Ющенко дав Героя Бандерi, Янукович вiдмiнив укази про присудження цього звання посмертно. Кобзон звертався до Януковича, та поки що справа з мiсця не зрушила. Я буду добиватися, але навiть на прийом до Президента записатися - проблема, у нього i без нас справ вистачає. Може, аж пiсля старого Нового року потраплю.

Поки живу, буду воювати за центр, за Миколу, а потiм хай уже син продовжує. Микола в останнi днi маленьких дiточок, грудничкiв, приймав на столi. Сам сидiв у крiслi, бо стояти було важко, а людям не вiдмовляв! А як помер, виявилося, не так уже й багато у нього друзiв. Ян йому казав: «Менi треба лiцензiя». А вiн: «Нащо вона тобi?». - «Ну, тобi не треба, бо ти король медицини, ти генiй, а до мене чiпляються». I коли Микола вмер, не пройшло й мiсяця, як написали скаргу, що в Яна лiцензiї нема, що Ян - нерiдний син... I хто написав? Один iз тих врачєй, якого покiйний Касьян вчив мануальної терапiї! Слава Богу, знайшлися люди, подзвонили мiнiстру охорони здоров'я i лiцензiю пробили.

Батьковi заздрили i синовi заздрять. 43 роки Касьян лiкував, а хто любив його? Вiн узяв шефство над iнтернатом, над школою сiльською. Бог йому давав, а вiн - людям. Що з собою забрав? Одну палицю, з якою ходив? Ян теж говорить: «Мамо, на Новий рiк обов'язково дiтям грошi перерахуємо». З собою нiчого не забирає людина, зате спогади залишає... Хтось сказав: «Певно, в Бога спина заболiла, то й покликав до себе Миколу». А мiг би ще рокiв 10 пожити, що таке 74 роки? Ви вибачте, що стриматися не можу. Рiк уже без нього, а нiяк не вiриться... Знаєте, менi Микола Андрiйович жодного разу не снився. Я вже ходила у Полтавi до владики, питала, чому так. А вiн: «Андрiано, не звертайте на це уваги. Значить, ви все зробили честь по честi». Та хiба вiд того легше, скажiть?


Єдина радiсть - онуки. Альоша, якому чотири, i шестирiчний Андрiйко. Цього року пiшов у перший клас. Коли пам'ятник дiдовi вiдкривали, читав такий вiрш: «Ти Касьян, i я Касьян, ми одна родина. Ти дорослий уже пан, я ж - малий хлопчина. Ти - дiдусь мiй золотий, помагаєш людям. Треба трохи пiдрости, i я таким буду. Рiд наш знов прославиться, стежина в нас одна: про лiкаря дiзнаються - Андрiя Касьяна!». Вже зараз запевняє, що стане лiкарем. Спокiйний, слухняний. Як вийшли на сцену до нашого друга i кума Кобзона, вiн i каже: «Бабусю, я вже Йосипу Давидовичу квiти вручив, а тепер лягаю спати». Лiг менi на руку - i одразу заснув. Навiть Сердючка не розбудила! Розбудив тiльки Леонтьєв. «О, - каже, - дядю Валєру я знаю!». Був час, коли ми з ним бачились.

Миколу постiйно переманювали до Москви, я й хотiла, якщо чесно, а вiн: «Хочеш, мать твою так? Лишайся, а я поїхав у Кобеляки!». На Полтавщинi менi спочатку дуже важко було: я з Захiдної України, тож i в очi, i позаочi називали бандерiвкою, поки чоловiк роти не позакривав. Уже й звикла до чужини, а тепер знову вiдчула: сама я тут. Ось зараз зберуся, пiду на кладовище, побалакаю з ним трохи...

Вiн же не жив задля себе, розумiєте? Нi хвилиночки не жив! Як їздили з ним за кордон, i там консультував. У Карлових Варах чотири рази був - не вiдпочивав, працював. А вдома так було: спимо - бац, 12 година ночi, вiн пiднявся. «Мамко, сiдай за руль, менi треба больного подивиться». Я 40 рокiв за кермом - сiдала, i їхали: i в Харкiв, i в Днiпропетровськ, куди скаже. Часто, пiдiймаючи хворих, сам хребта зривав.

Сьогоднi зранку затiяла уборку в Миколинiй кiмнатi - i не можу. Зайшла, стала й плачу: все про нього нагадує. Знайомi давно кажуть: «Треба було пороздавати речi до роковин». А я не можу! Речi всi стоять в хатi. Вiн же, знаєте, де не поїде, все собi купляв костюми: «Мамко, це для однiєї наради. А це - для другої». Бiльше 20 тих костюмiв висить... Я також вiд нього що хотiла, то мала. Дарував такi речi, що навiть стидно було в них ходити! Я 33 роки робила в музичнiй школi i весь час переживала: ну як я пiду в такому гарному пальтi, коли в iнших жiнок поганi? Микола, бувало, ображався навiть. Нiби не розумiв, що найцiннiший дарунок менi доля вже дала - бути поруч iз ним...




Если вы нашли ошибку в тексте, выделите ее мышью и нажмите Ctrl+Enter
Комментарии
1000 символов осталось