Народный артист Украины Иван ГАВРИЛЮК: «Мозговий був глибокою, щирою, божою людиною, а маску одягав, тiльки щоб не лiзли масними руками в душу»

- Люди знайомляться не випадково, а за якоїсь ситуацiї, певних обставин, - рассказывает «Бульвару Гордона» Иван Ярославович. - Микола Мозговий їздив iз моєю дружиною (актрисой Мирославой Резниченко. - Авт.)у Севастополь на концерт: вона - вiд Театру росiйської драми, вiн - як естрадний виконавець. Я знав його як спiвака, i одного дня Мирослава привела його додому - так ми й зустрiлися.

Потiм почали дружити. З Миколою я мiг i балакати, i сваритися, i сперечатися, але ми завжди приходили до спiльного знаменника, тому були цiкавими один одному. Мiж нами була щирiсть: говорили те, що думали. Могли й мовчати довго, могли випивати, але все це вiдбувалося у пiднесенiй формi.

Ми дружили сiм'ями i зустрiчалися не лише на свята, а й у буднi, i завдяки цим зустрiчам буднi ставали свiтлiшими i менi було легше, бо з Миколою можна було i виговоритися, i викричатися, i послати багатьох людей, куди вони заслуговують. За великим рахунком, це був мiй останнiй друг, i я зiзнався у цьому зi сцени на концертi його пам'ятi: «Не стало друга, нема з ким поговорити. Але найголовнiше, що нема з ким i помовчати».

Менi було приємно спостерiгати, як вiн у своєму замiському будинку ходив до курей, iндикiв, овечок, балакав з ними, - це дивовижно! Вiн був гарним господарем, але не тримав їх задля того, аби з'їсти, i, по-моєму, жодної тваринки так i не зарiзав - м'ясо купував на базарi, а за своїм господарством лише доглядав i вiд цього отримував насолоду. На роботi, у палацi «Україна», Микола був не такий, як удома, але там професiя потребувала маски - iнодi люди не розумiють, коли з ними по-доброму говориш, директор має бути директором. Проте вiн не був тим начальником, який щось iз себе грає i надуває щоки, - в мiру жорсткий, конкретний, знав свою справу i вимагав цього вiд пiдлеглих. А маску одягав, тiльки щоб не лiзли масними руками в душу.

Ось випадково увiмкнув концерт його пам'ятi - i це знову подiя, знову сльози, згадування, знов розбурхалася душа... Ну що таке 62 роки для чоловiка? Та ще й так раптово все сталося: у вiвторок я з ним балакав, а в п'ятницю його вже не було... Досi пам'ятаю, як дзвонив йому i вiн казав, що ходить до лiкарнi, де йому ставлять крапельницi, аби пiднести iмунiтет. Я спитав: «Як там справи, Коленько?». - «Та, - каже, - все попорав, поробив, можна i вмирати». I засмiявся. А я: «Що ти дурницi говориш?». То був жарт, але такi речi не можна говорити навiть жартома...

Звичайно, я завжди пам'ятатиму, що 1 вересня - Миколин день народження. Не кожного разу виходило привiтати його саме в цей день: то батько мiй вмирав 10 рокiв, то мати - нiкуди не поїдеш, справжня лiкарня вдома. Але якщо не першого, то пiзнiше обов'язково поздоровляв. Вiн казав: «Це 1 вересня можна ще 50 днiв гуляти!» - i ми надолужували. Кiлька разiв Микола приїздив до мене на Львiвщину, на хутiр, привозив усе необхiдне, готував на природi. А потiм балакали ночами, i зранку вставали, i дуже гарно було, i по росi вiн ходив... Згадуй чи нi, а цього вже не буде нiколи.

Фото УНИАН

У нашому домi Мозгового згадують мало не щодня: «А Микола казав...», «А коли Микола в нас гостював, було так i отак». Здавалося, у нього завжди був свiй спосiб розважити, пiдняти настрiй. Коли в 90-тi роки Коля потрапив у жахливу аварiю, моя Мирослава щодня пiшки ходила до нього у вiйськовий шпиталь - провiдувати. А вiн, хоч у важкому станi був, дзвонив менi о п'ятiй ранку i жартами будив. Знав, як я не люблю комуняк, i навмисне ждав листопада, аби подзвонити: «Ваню, вiд щирого серця вiтаю тебе з Днем Великої Жовтневої соцiалiстичної революцiї!».

Постiйно слухаю його музику - у мене з п'ять дискiв рiзних перiодiв. Не було у нього прохiдних речей, всi ударнi. Навеснi, коли Вiолета з Оленкою органiзували концерт його пам'ятi, я був ведучим i зi сцени бачив, як реагують люди. Таких очей i в церквi не побачиш! Це свiдчить лиш про те, що Мозговий був щирою, божою людиною.

Думаю, вiн i зараз, з небес, спостерiгає за нами, бо за життя не вмiв плазувати i кривити душею: коли заборонили «Море друзiв», бо комусь не сподобалося те, що вiн сказав для «Бульвару», Коля дуже переживав, але вiдректися вiд своїх слiв навiть не думав. Його давили, намагалися зовсiм притиснути, бо сперечатися з ним на рiвних було важко: Микола був освiченою, глибокою людиною, багато знав i вмiв переконливо доводити свою точку зору. Тому людям, якi нi книжок, нi газет не читають, живучи лише тусовками, було некомфортно з ним - хiба що привiтатися могли.

Ви ж подивiться, що навколо робиться: йде тотальна дебiлiзацiя країни! На екранах усi танцюють, спiвають, веселяться, нiби живемо краще за американцiв i проблем нема. Вiд цього й краялося його серце.

Кажуть, Мозговий ледь не з усiма колегами воював. А як не воювати - людинi, яка свого часу давала по два-три живих концерти щодня (i кожен коштував 13 з половиною карбованцiв), iз тими, хто за божевiльнi грошi дурить глядача? Або з тими, хто видає за пiснi невiдомо що невiдомо про що...

Одного разу Коля був у мене в гостях i сказав: «Ваню, а чого ти менi вiршiв своїх не приносиш? Може, я би щось написав». А я не приносив, бо соромно було! Врештi-решт, вiн наполiг, я надрукував гарненько - i вони довго лежали у нього на фортеп'яно. Коля хотiв написати пiсню, але не встиг.

Говорити про нього можна не те що годинами - цiле життя. Та зараз менi пригадується, як Сергiй Параджанов аналiзував генiальний український фiльм Леонiда Осики «Камiнний хрест». Побачивши картину, вiн на худрадi кричав: «Посмотрите сцену в церкви! Там полно народу, но все крестятся, а Миколайчук молится!». Так i Мозговий: усi хрестилися, а вiн молився...

Если вы нашли ошибку в тексте, выделите ее мышью и нажмите Ctrl+Enter