Надiя САВЧЕНКО: «Щиро дякую, Дмитре, за цю розмову, яка розсунула мені тюремні стіни і підлатала поранену душу. Бажаю тобі не втрачати дар створювати маленькі дива для всіх, кого ти розкрива­єш!»

Доброго часу доби тобі, Дмитрe Гордон, і всім моїм читачам!

Я знову нашій розмові рада, хоч і в такий спосіб — в листуванні з-за гратів на ВОЛЮ. Тільки в листах із в’язниці і у в’язницю люди слово «ВОЛЯ» великими літерами пишуть — на свободі це почуття гострого болю за не­стачу ВОЛІ притупляється.

Ти питаєш, чи хвилини слаб­костi у мене бувають, чи шкодую я про те, що iз Страсбургу в Україну повернулася, де на мене арешт i шлях на Гол­гофу чекали? Хви­лина слаб­кості у мене в українській тюрмі лише сьогодні настала, коли цю передмову до твоєї книги, Дмит­ре, пишу. У російській в’язниці я лише раз від безсилля на 83-му дні голодування заплакала, а в українській сьогодні, 11 червня 2018 року, це трапилось, хоч і не голодую, — сьогодні через поганий стан здоров’я моя мама вперше до мене на побачення не прийшла.

Коли я в Росії сиділа, боялася, що мама помре, а я навіть проститися з нею не зможу, але ми вижили, боротьба із зовнішнім ворогом сильнішими нас зробила, а тепер... Тепер від безсилля щось змінити мені дуже важко, коли наш внутрішній ворог — українська влада — цим судом наді мною не мене убиває, а мою стареньку матір, мою молоду сестричку, надію і віру всього народу нашого в те, що ми, українці, зможемо колись цієї кровожерливої, лицемірної і продажної зграї позбавитися, яка український народ на Майдані убивала і вже п’ять років у війні на Ук­ра­їнській Землі його вбивати продовжує!

Важко від того, що зраджують і здають мене люди, які друзями вважалися, а тi, кого ворогами визнавали, цього не роблять, але я все одно своїх захищати уперто буду. Мені дуже боляче від того, що мій народ, який гідне життя мати хоче і за це хоробро й бездумно на Майданах помирати і на війні гинути готовий, свій розум від апатії і страху звільнити не може, але жалкувати за тим, що з Європи в Україну, що б мене тут не чекало, я прилетіла, у мене й думки немає. Раніше говорити, що я Герой України, я не любила, а тепер скажу: я в Україну повернулася і ніколи її не покину, не зраджу і не нашкоджу своїй Бать­ківщині просто тому, що я Герой України!

Сьогодні, окрім тривожних новин про матір, моя сестра Віра на дві мої слабкості мені вказала: перша — це те, що до чоловічої похвали слабка, а друга — що очікую, ні­бито всі вчиняти, як я, зможуть. Вона мені це не вперше каже, але, напевно, сьогодні я вперше визнаю, що це справді мої слабкості.

Я дійсно до чоловічої похвали слабка, але не до тої в компліментах, як до жінки, а до тої, яка чоловічу повагу, як до чоловіка, засвідчує, — напевно, через те, що таку професію, як служба в армії, обравши, я досить довго за своє місце в чоловічому світі боролася. Постійно в цьому середовищі перебуваючи, мимоволі чоловічі слабкості, а саме змагання за самоствердження за принципом «ти мене поважаєш?», на свою жіночу натуру перебираєш, і час від часу ця слабкість підводить.

Щодо того, що я від інших так само багато, як від себе, очікую... Так, очікую, сподіваюся, і навіть в ЛЮДЕЙ вірю, але нічого ні від кого не вимагаю, і це мій біль самопожертви, коли надії мої об байдужість людську розбиваються, і з цим мені жити. Свій шлях з усіма своїми злетами і падіннями я не для того проходжу, аби щось комусь чи навіть самій собі довести, а просто тому, що інакше не вмію і не можу.

Я на Майдан виходила, хоч командири застерігали, що армія поза політикою, ще в часи злочинної влади Януковича я готова була Верховну Раду, Кабмін і Банкову в повітря висадити, і, якби та влада у 2014 році перемогла, я б так само, як зараз, в українській в’язниці разом з багатьма учасниками Майдану сиділа. Будучи офіцером, я добровольцем на фронт пішла, хоча Збройним силам України наказу українську землю Криму й Донбасу іти захищати тоді ще не давали, чим знову наказ командирів порушила. Якщо б тоді, у 2014-му, в полон не потрапила і політв’язнем в Росії не стала, мене б українська військова прокуратура судила, як зараз багатьох добровольців судить, і за ґратами я б все одно опинилася.

Я одна з перших, хто війну і полон пройшли, але ненависть до ворога в собі переломити змогли і в своєму серці почуття примирення і прощення до нього відчути, і я перша в собі силу і сміливість знайшла публічно заявити, що з ворогом про цінність життя кожної людини і про припинення війни говорити можна і треба. Заради того, щоб теперішній злочинній владі Порошенка і злочинній владі Кремля і далі кров українців лити не дати та Україну по шляху «замороженого» конфлікту, як в Абхазії, Пів­денній Осетії чи Придністров’ї, повести, щоб на довгі-довгі роки з України дві, на зразок двох Корей, не зробити, я знову готова була Верховну Раду, Кабмін і Банкову, на цей раз вже із новою владою, повисаджувати, і зрозуміти не можу, чому сьогодні судять мене за те, за що вже законом «Про заборону переслідування учасників Майдану» амністували. Тільки через те, що прізвище президента інше? — адже, крім цього, там, нагорі, більше нічого не змінилося.

Ти, Дмитре, питаєш, чи своїми співвітчизниками я розчарована, які самоусунулися, на масові протести після мо­го арешту не вийшли? Вважаю, що хтось з часом мене зро­зуміє, хтось не зрозуміє ніколи, але кожен має право своїх героїв собі обирати.

Моя «безбашенность» (хвора навіженість) в сюрреалізм ту реальну дію перетворити, здійснити яку мiй здоровий глузд не дозволяв, владі можливість подарувала мене просто тому закрити, що я це я, це те, чого як явище вони зрозуміти не можуть, а від того й бояться, але таких «явищ» чим далі, тим більше буде. Українці і мій голос, і голоси інших інакомислячих почують, вони один одного чути тим швидше навчаться, чим сильніше влада намагатиметься наші голоси заглушити і чим гучніше свою брех­­ню кричати буде.

Не думаю, що саме мій приклад засудженого до 20 рокiв у Росії Олега Сенцова на голодування надихнув, адже, починаючи від мене, ще багато наших політв’язнів у Росії і в окупованому Криму голодували, прос­то цi акцiї непокори менш помічені у засобах масової інформації були, хоча всі вони в боротьбі за вільну і незалежну Україну з Кремлем відбуваються.

Олег благородну ціль — ВОЛЮ не свою, а інших — оголосив, і я його рішення поважаю. У 2014 році, оголошуючи за російськими ґратами протест голодовкою, я сподівалася, що наші політв’язні ланцюговою реакцією це підхоплять і ми український бунт у російських тюрмах створимо, — тоді всі ми на ВОЛІ раніше були б. Я на це розраховувала, але ні в кого просити такого не сміла, бо розуміла, що сил у кожного по-різному і на ВОЛЮ живими не всі вийшли б, тому просто своїм прикладом показувала, як дiяти треба.

Вже на ВОЛІ в Україні, із радянськими ди­сидентами Семеном Глузманом, Левком Лук’яненком, Мустафою Дже­мільовим та Степаном Хмарою поспілкувавшись, я впев­нилась, що колективний бунт голодом — це дієвий метод боротьби політв’язнів, бо тільки тоді політичний тиск західного світу починається і це результат дає.

За два роки своєї проміжної ВОЛІ між російською і українською в’язницями, крім зустрічей і розмов із політиками Євросоюзу, США, Канади, Індії, тощо, я по три листи президентам всіх країн демократичного цивілізованого світу із проханням українських політ­в’язнів звільнити допомогти написала і з пропозиціями, як здійснити це можна. Також письмово до послів усіх країн, що іслам сповідують, звернулася і дуже щасливою була, коли посол Туреччини в Україні у відповіді мене запевнив, що його країна все можливе зробить, а невдовзі президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган у Путіна двох героїв кримсь­ко-татарського народу забрав.

Тільки за два-три місяці до того, як в Україні мене ув’язнили, в листах нашим українським полоненим в Росії я написала, що їм спільну голодовку перед чемпіонатом світу з футболу оголосити потрібно, поки «вікно» політичних можливостей є, яким світові політики скористатись повинні. Не знаю, чи мої листи з такими порадами російська тюремна цензура пропустила, — можливо, деякi з них адресатiв i дiсталися, але скоріш за все хлопці самі зрозуміли, що саме так вчинити їм треба.

В єдності наша сила!

Разом! Тільки так перемагають!

Я в їх ВОЛЮ і в боротьбу Олега Сен­цова вірю!

Також я публічно до президента Росії звернулася з вимогою українських полонених відпустити, і ще одного не зробила — прохання про помилування 64 українських політв’язнів Путіну не подала. Так, прохання про своє помилування я не писала, але вважаю, що заради свого народу політик не­стерпне має перетерпіти і на­віть у ворога просити, якщо мова про життя людей йде. Мене поки одне зупиняє: не знаю, чи не розцінять наші хлопці це як приниження, адже ніяких злочинів вони не скоювали і милувати їх нема за що.

Тебе, Дмитре, цiкавить, про що я сьогодні мрiю, коли у в’язницi знов опинилася. Я не мрію — я віртуальну Україну такою щасливою візуалізую, якою вона бути повинна. Книжки читаю, досвіди різних успішних країн вивчаю і програму пишу, за допомогою якої все це з ментальністю українців можна буде поєднати і в життя втілити, щоб нарешті Україні дихати дати.

Ти, Дмитре, питання мені ставиш, відповідей на які сам уникнути хочеш, але я вже тобі говорила, що надмірного від людей не чекаю, — ну, не в сусідню ж камеру тобі зі мною сідать! Досить того, що цю участь зі мною Володимир Володимирович Рубан вже розділяє, — шкода, що не Путін...

За ефіри тобі, Дмитре, щиро дякую. У в’язниці від нудь­ги часто дивитися телевізор доводиться, тому твої виступи — це як ковток свіжого повітря для мозку. Твій інтелект мій розум не ображає — мало про кого із присутніх на телебаченні так сказати можу. Я ж не просто дивлюся і читаю, а кожен жест і кожен погляд при кожному слові ловлю і багато чому вчуся, а щодо твоїх публічних заяв, що справа проти мене в судах розвалиться... Ну що ж, вірити у твоє пророцтво буду!

До речi, у своїй програмі бачення моделі України майбутнього я вже записала, що концепцію формату і розвитку «четвертої влади» в Україні — ЗМІ — журналісти Савік Шустер і Дмитро Гордон розробити повинні, і це при всьому моєму явно націоналістичному «окрасі» і численних звинувачен­нях в антисемітизмі.

Треба просто правді в очі дивитися вміти. В Україні хороші журналісти є — точні, професійні, талановиті, але успішними тільки ті будуть, хто шкірою дух майбутнього відчувають: на мою думку, у Дмитра Гордона і у Савіка Шустера чотирьохвимірне бачення професії журналіста є, тому вони не тільки творити можуть, а й створювати. Сподіваюсь, що таку мою пропозицію формат «четвертої влади» в Україні в дусі свободи створити ви не відкинете.

Знаю, що в твоїй новiй книзi моїми сусiдами Тимошенко, Пашинський та iншi по­лi­тики, до яких я дуже критично ставлюся, будуть, але це мене не бентежить — аби з ними тільки не в Рай попасти, бо то вже надовго. У реальному житті ми не найкращими людьми часто оточені, але цього не уникнути: от тільки остерігаюсь, що для передмови я вже на ціле інтерв’ю наговорила, і хоч вислів «краткость — сестра таланта» люблю, його не завжди дотримуюсь...

Ти питаєш, чи повинен, на мою думку, журналіст всі точки зору представляти або, оскільки інформаційна війна йде, лише одну, правильну? Це питання, Дмитре, я тобі для роздумів в рамках моєї пропозиції про створення «четвертої влади» в майбутній Україні залишу. Рішення сам знайди: як інформаційну війну виграти, менталітет цілої країни виправити і при цьому чесним, порядним і об’єктивним журналістом залишитися. Додам лише: правда у кожного своя, а істина одна.

Читачам, якщо вони цього мого листа до Дмитра Гордона (в одиночній камері СІЗО СБУ написаного) прочитали, проаналізувати пораджу, як в ньому настрій людини змінюється, і це не при візуальній, живій розмові з Дмитром, а в листуванні на відстані. Від сліз і тяжкості на серці, через гостроту і біль ненависті до іронії, сміху, легкості і оживлення надії: вся паліт­ра людських емоцій перед вами оголено відкрита, і це талант і дар журналіста душі розкривати — у Дмитра Гордона вони є.

Книги Дмитра читайте і кожним словом його спілкування з цікавими, неординарними, дуже часто величними людьми насолоджуйтеся — з тими, яких наживо й не зустрінеш: Дмитро Гордон — унікальний провідник між ними й вами.

Не знаю, Дмитре, скільки із цього мого текста ти опублікуєш, але щиро дякую тобі за цю розмову, яка розсунула мені тюремні стіни і підлатала поранену душу. Бажаю тобі не втрачати дар створювати маленькі дива для всіх, кого ти розкрива­єш!

До зустрічі на ВОЛІ!

З Україною в серці

Надія Савченко.

СІЗО СБУ.

Місто Київ

Если вы нашли ошибку в тексте, выделите ее мышью и нажмите Ctrl+Enter