В разделе: Архив газеты "Бульвар Гордона" Об издании Авторы Подписка
Как живете-можете?

Лесь ПОДЕРВЯНСКИЙ: «На вулицях мене впiзнають, руку тиснуть, тягнуть кудись бухнути... Слава Богу, полiтики не дзвонять i квиткiв не просять. Депутат же завжди хоче на халяву, гад, проскочить»

Анна ШЕСТАК. «Бульвар Гордона» 26 Марта, 2012 21:00
Анна ШЕСТАК
Культовый украинский писатель и художник выпускает второй спектакль по мотивам своих произведений

- Вистава називається «Сни Васiлiси Єгоровни», але це не тiльки п'єса «Васiлiса Єгоровна i мужичкi», там шiсть рiзних творiв: i «Нiрвана», i «Король Лiтр»... Триватиме дiйство мiнiмум пiвтори години. Змiстовно твори не пов'язанi, пов'яжемо їх за допомогою свiтла, сценографiї i режисури. Акторiв 12, вони грають по декiлька ролей - перевдягаються i переходять з однiєї п'єси в iншу. Звичайно, це складно, але ж у нас суперактори.

Минулого разу, коли ставив «Павлiка Морозова», запросив вiдомих людей, але не задля того, аби пропiаритись. Володя Ямненко зiграв Фiлiна, бо вiн абсолютно перфектний актор. Микола Вересень став генералом Власовим, бо вiн перфектний актор i мiй друг.

Вересня бачу майже кожного дня, менi з ним комфортно. Правда, побалакати в Києвi вже нiде: ну куди пiти творчим людям? Щоб просто бухнути i посидiти, ходили в «Очеретяний кiт» на Подолi, але його (не Вересня, нi) звiдти вигнали. Слава Богу, є ще генделик у Гiдропарку, який тримає наш друг Мамука. Там перфектна грузинська кухня, недорого i дуже добре - сидиш на березi Днiпра, насолоджуєшся краєвидом... I все. Бiльше податись нiкуди. На жаль, Київ не Париж, де повно прекрасних недорогих генделикiв. I навiть не Львiв. Столичнi заклади всi якiсь однаковi, нецiкавi, i сидiти там противно i дорого.

На тусовки ходимо, але зрiдка. Примiром, Катька Осадча дзвонить i каже: «Приходьте з Миколою, з вами цiкавiше буде» - i ми йдемо. Зайшли, побухали, пiшли собi. Вражень набралися - i досить. Нiхто ж не знає, де воно потiм вистрелить: побачу щось, потiм забуду, не думаю про це, i раптом - бах! Написалося щось. Або намалювалося. До речi, скоро вiдбудеться моя виставка у Анатолiя Демчука - це одеський бiзнесмен, меценат i мiй друг, який вiдкриває галерею на Подолi й зараз робить у тому примiщеннi ремонт. А коли закiнчить, мабуть, i сам не знає: я сподiваюся, що в травнi. Тож презентую виставу - i почну вiшати картини.

Чи боюся критики? Та нi, я ж розумiю: люди звикають до стереотипiв. Не буду говорити про себе, не такий вже й класик... Наприклад, коли ставлять Шекспiра, завжди знайдеться той, хто скаже: «Отут не так, як написано». Перепрошую, якщо написано, сиди читай. Бо коли ми почнемо робити, як написано, це буде нiкому не потрiбно: iлюструвати треба цiкаво, по-новому, i кожна людина, яка займається театром, знає - п'єса завжди має опосередковане вiдношення до того, що вiдбувається на сценi.

Судячи з того, хто ходив на «Павлiка», глядач у мене дуже рiзний. Однi ржали, як конi, але потiм перестали, принишкли. А згодом вийшла зарьована жiночка i, витираючи сльози, сказала: «Я б того Павлiка придушила своїми руками!». (Улыбается). Коли їй попався актор, який грав головну роль, вона нагородила його словами: «Йди звiдси, сукин син!». Значить, є в моїх творах якась правда жизнi. А критика... Думаю, найжорсткiший мiй критик - це я сам. Я ж написав набагато бiльше, нiж вiдомо, але там було безлiч такого, що я називаю легковiсним лайном. Нiколи й нiде його не друкував.

Подекуди дивуюся, як це все подобається людям: на вулицях мене впiзнають частiше, нiж треба, i це за...бує. Руку тиснуть, тягнуть кудись бухнути... Що робити: у нашiй країнi нема особистого простору людини, як у Європi. Слава Богу, хоч полiтики не дзвонять i квиткiв не просять, як до iнших. Депутат же найбiднiший, завжди хоче на халяву, гад, проскочить: i в театр, i в кiно...

Часто запитують, чи не соромлюся я нецензурної лексики. А чого я один на всю країну маю це робити? Чи, може, в армiї, наприклад, соромляться, коли п'яним солдатам кажуть: «Смирно стоять, б...! Болтаетесь в строю, как клизмы в жопе!»? (Я, до речi, саме в армiї писати почав). Колись читав дослiдження якогось росiйського академiка - так вiн каже, що всi матюки походять звiдси, з Поднiпров'я, де був матрiархат. При матрiархатi «й...б твою мать» означало не бiльше нiж «iди сюди, синку!». Бо батька не знав нiхто, знали тiльки, хто мати. Матюки - це наше, питоме, й вiддавати їх анi кацапам, анi татарам не можна.

Щойно у мене був усiм вiдомий Юра Макаров - казав, що в Могилянцi вже вивчають мої твори. Не знаю, радiти чи нi... Узагалi, я проти цього, до унiверситетської i тим бiльше шкiльної програми нiколи не мрiяв потрапити, бо коли вчився в школi, ненавидiв усю лiтературу, яку нам викладали. Категорично не хотiв нiчого читати! І сам не хочу опинитися на мiсцi митця, якого люди вже змалечку читати не люблять.

Хоча хто знає, вiд чого залежить вона, та любов... Одного разу дзвонить якийсь мужик: «Алєксандр Сєргєєвiч, можна я до вас прийду?». - «Ну, приходь, - кажу, - чого не можна?». Думав, кореспондент. Коли вiдчиняю - стоїть на порозi мужик iз букетом квiтiв, коньяком i коробкою шоколадних цукерок. «Так, - сказав я собi, - дожилися...». Аж нi, не п...рас. Виявляється, його донька, пiдлiток рокiв 14-ти, iз бой-френдом накурилися трави, дуркували, хлопець впав у шахту лiфта i загинув. А їй вiдняло мову. Батько не знав, що робити, аж поки хтось не принiс мою касету. Не знаю, що почула дiвчинка, але одразу почала смiятись i заговорила! Чоловiк ледь не плакав, повторюючи: «Спасибi за доньку...».

Если вы нашли ошибку в тексте, выделите ее мышью и нажмите Ctrl+Enter
Комментарии
1000 символов осталось