В разделе: Архив газеты "Бульвар Гордона" Об издании Авторы Подписка
Столиця наша — Кобеляки!

Андриана КАСЬЯН: «У книгах своїх Микола писав: «Матиму на старiсть надiйну руку» — вiрив у сина...»

Анна ШЕСТАК. «Бульвар Гордона» 18 Января, 2012 22:00
«Бульвар Гордона» побывал в гостях у семьи выдающегося народного доктора Николая Касьяна
Анна ШЕСТАК
Доброго друга нашей газеты Николая Андреевича Касьяна нет с нами уже два года, однако в редакцию по-прежнему приходят письма: «Подскажите, пожалуйста, работает ли Центр мануальной терапии в Кобеляках на Полтавщине?». И пишут не только из разных уголков Украины - из России, Беларуси, даже из Италии и Португалии, где за последнее десятилетие осело немало наших соотечественников.

«Бульвар Гордона» не мог не пойти навстречу читателям - в Кобеляки я отправилась накануне Нового года, после Дня святого Николая, который жители городка привыкли считать «Касьяновим святом»: в этот день к знаменитому доктору приходили не только те, кому нужна помощь, но и школьники, и воспитанники детдомов. Николай Андреевич щедро одаривал их: «Отак i живу. Люди - менi, а я - людям...».

«КАСЬЯН ЛIКАР БУВ ВИДАТНИЙ, А ПАЦIЄНТ - НIКУДИШНIЙ»

- Центр працює, Ян Миколайович, син, приймає, - рассказала мне вдова Николая Касьяна Андриана Николаевна. - Звичайно, пацiєнтiв менше, бо знають, що Миколи нема... Але люди звертаються. Буває так, що о шостiй ранку на Яна вже чоловiк 20 чекають. Багато хто лiкувався саме в нього, ще як батько був живий, то й зараз їздять на консультацiї. А реклами ми нiякої не робимо - хто хоче, той знайде, у Кобеляках кожен пiдкаже, де вулиця Касьяна: колись Ленiна була, а як Микола помер, на його честь назвали. (Адрес центра: ул. Касьяна, 17а. - Авт.).

Та i як було не назвати? Бачиш наш провулок? Тут черга була в три-чотири ряди! Люди з ночi займали, дiлилися на сотнi, десятки, писали на руках номери... Пам'ятаю, як забирала Яна, ще маленького, з дитсадка: ми додому не могли дiйти нормально! Усi ґудзики на менi обiрвуть, з кулаками кидаються... Думали, без черги лiзу. «Пустiть, - кажу, - це мiй дiм, живу я тут!». - «Не бреши, багато вас таких тут живе!». Доводилося пускати поперед себе малого: вiн, як мишка, прошмигне, потiм - через паркан i до батька: «Папка, мамку на вулицi б'ють!». Виходить Касьян - громило - i каже: «Все, прийом закiнчено. Що ви робите? То моя жiнка!». Рятував мене, бо iнакше не знаю, що й сталося б...

Зараз такого ажiотажу нема - може, воно й на краще? Як подивлюся на Яна, iнодi страшно: з шостої ранку вiн у центрi, потiм - у районнiй лiкарнi (син хiрургом-травматологом працює), увечерi - знову тут... Батько себе не берiг, i вiн такий самий!

Мiг би ще Микола жить: ну що таке 72 роки? Хтось десь написав: «Лiкар був видатний, а пацiєнт - нiкудишнiй», то так i було. Є люди, Аню, якi не вмiють не те що хворiти - жити заради себе не вмiють. Вночi дзвонять: «Миколо Андрiйовичу, подивiться пацiєнта!» - вiн встає i йде дивитись. Було йому зле - змовчить, стерпить... Скiльки разiв казала: «Миколо, ну ляж до лiкарнi!». - «Мамко, не мороч менi голови!» - це в кращому разi. I кума нашого, Йосипа Кобзона, не послухав. Останнi роки доводив себе до такого стану, що «швидку» викликали. I то ми, а не вiн - вiн собою нiколи не переймався...

Батьковi нашому було байдуже, чи є у хатi меблi, чи нi - вiн навколо себе не озирався, за людьми не було коли. Шкодую я дуже, що лише чотири роки пропрацював у нормальних умовах - у новому центрi. До цього приймав у сарайчику, де не мiг навiть розiгнутися. Просив мiсцеву владу: «Вiддайте менi стару полiклiнiку, вона ж розсипається», - не вiддали. Центр, який будували з допомогою голови Ради Мiнiстрiв СРСР Рижкова, розiкрали... Ви ж, мабуть, пам'ятаєте програму Оксани Марченко, де вони з моїм чоловiком ходили по тих руїнах i плакали? Я тодi не вiрила, що зйомки щось змiнять. У розпачi Оксану навiть образила. «Що ви, - кажу, - їздите? Чого йому душу травите?». А наступного дня до нас заходять будiвельники: «Де ваша дiлянка? Зробимо новий центр!». Завдяки Оксанi та її чоловiковi Вiктору Медведчуку Микола хоч на старiсть вiдчув себе потрiбним - понад усе в життi вiн хотiв вiдбутися як лiкар...

Дивися, це лист, якого вiн ще 60-го року братовi писав, коли в Харкiвськiй медакадемiї навчався: «Ученой степени еще не имею, но не пройдет и ста лет, как имя доктора Касьяна пролетит по всему миру...». Щось же вiн знав таке, Аню! I батько його, свекор мiй, знав. Бо коли Микола (вiн iз дитинства гарно малював, у нас його картини досi висять, i альбоми, де вiн калiграфiчним почерком, зовсiм не лiкарським, записував власнi вiршi, зберiгаються) вiдвiз документи в художнє, поїхав, документи забрав: «А я тобi кажу - будеш лiкар!» - i в медакадемiю вiддав.

Дiд також костоправом був, просив: «Колю, вiзьми цей шмат хлiба до рук!», а потiм Микола, уже вивчившись, став дива творити - i шию правити, чого дiд нiколи не робив, боявся, i дiтей новонароджених лiкувати... Ян при ньому 12 рокiв працював, у однiй кiмнатi. Думаю, пройде ще трохи часу - i набуде тiєї впевненостi, яка була у батька. А знання i хист є - якби не було, не їхали б зараз до нас нi з Москви, нi з Ашхабаду... Людей i вiдстань не лякає, аби лише вилiкуватися.

«УСЕ СВОЄ ЖИТТЯ Я ВОЮВАЛА ЗА МИКОЛУ»

У книгах своїх Микола писав: «Матиму на старiсть надiйну руку» - вiрив у сина. Тому найбiльше смутить мене те, що тi, кого вiн учнями своїми вважав, одразу ж, як тiльки Касьяна не стало, проти Яна пiшли. Ну робiть собi, як ви вмiєте, чого вам ще? А половина так званих учнiв - тi, кого чоловiк i на порозi у себе бачити не хотiв. У себе вдома машини ремонтують абощо, а в iншi мiста їдуть - i беруться людям здоров'я ремонтувати... I, що головне, не страшно їм! Нащо їм тi люди...

Усе своє життя, як приїхала в Кобеляки зi своїх Карпат, я воювала за Миколу. Всього було! Коли мiнiстр Чазов - був такий за часiв СРСР - давив його за монографiю «Мануальна терапiя при остеохондрозi хребта», тиснув, аби той вiдмовився вiд авторства, вiддав її якомусь академiковi, чоловiк навiть вiшатися хотiв. Ми з сином ночами не спали, так переживали! А одного разу я сiла бiля нього й говорю: «Миколо, скажи менi, ти зовсiм дурний? Нас на кого лишиш? А людей?». Не знаю, що на нього подiяло сильнiше, але заспокоївся. I врештi-решт визнали i його, i його метод - без усякого спiвавторства й академiкiв. Сам академiком став.

Чесно кажучи, останнi роки жив надiєю, що дадуть йому Героя України. Не тому, що честолюбний був, - просто всi навколо казали: «Колю, це те, що ти заслужив». Навiть листи вiд урядовцiв приходили: «Героєвi України лiкарю Миколi Касьяну...» - он вони, на стiнах у рамках, ми все зберiгаємо... Але спитати б: нащо людину дражнили? Не хочете давати звання - не давайте, йому народ дав. Не на словах, не на паперi - насправдi.

«ТI, ЩО НАМ «ДОБРА» БАЖАЮТЬ, ГОВОРЯТЬ: «НЕРIДНИЙ СИН...». А ХТО РIДНIШИЙ?»

Я думала: хоч посмертно дадуть. Але кажуть, пiсля того як Ющенко визнав героєм Бандеру, нинiшнiй Президент вiдмовився присуджувати цi звання тим, кого вже нема... Хоча скажiть менi, де полiтика, а де лiкування? Микола був лiкарем до останнього дня - нездужав, але ще дивився малих дiтей! На оцьому столi - ми пiдкочували його в крiслi, вiн приймав... Так у кiмнатцi бiля кабiнету i вмер - на руках у Яна.

Тепер тi, що нам «добра» бажають, говорять: «Нерiдний син...». А хто рiднiший? Знаєш, коли ми з Миколою 35 рокiв тому до дитбудинку їхали, по дитину, вiн думав дiвчинку брати: усе-таки було в нього три доньки вiд першого шлюбу... А я раптом кажу: «Колю, давай хлопчика всиновимо? Буде наступник тобi...». I вiн погодився. Приїхали, до кiмнати нас заводять, а там - маля дворiчне. I до Миколи зразу, обiймає: «Папка! Як довго ти мене шукав...».

Чоловiк зi слiзьми в очах у завiдуючої питає: «Як звати його?». - «Ян. По-батьковi - Миколайович». Коля каже: «Наш. Навiть мiнять нiчого не треба - Ян Касьян». I все життя був вдячний Боговi за цю дитину.

Про те, який син лiкар, говорити не буду - хай вам люди скажуть. Скажу тiльки, що йти батьковою стежкою його нiхто не змушував - десь класi в десятому вiн сам сказав: «Мабуть, буду лiкарем - як тато». А коли став студентом, почав у нього вчитися. Згодом стали разом працювати. Що Миколi було важко, робив син, коли Ян у чомусь вагався - питав у Миколи.

Менi чоловiк, вiдтодi як помер, жодного разу не снився. Священик каже, так i має бути, це значить, що правильно поховали. А Ян колись казав: «Iнодi йду на роботу, i таке вiдчуття, нiби отам, у кiмнатi, батько бiля вiкна. Наче нiколи вiн вiд нас i не йшов...».



Если вы нашли ошибку в тексте, выделите ее мышью и нажмите Ctrl+Enter
Комментарии
1000 символов осталось