Слава Богу, что в беспределе оказался он не при деле...
Справжнi дiячi культури зажди неповторнi, тому їх так мало i через це їхнi присутностi й вiдходи закарбовуються в нацiональнiй iсторiї назавжди. Павло Загребельний роздiлив з своїм народом бiльшiсть негараздiв i трiумфiв останнього часу — вiн був з Україною в лiта Голодомору, i в роки вiйни, i в становленнi Незалежностi.
Довге життя Павла Архиповича прийняло до себе не лише славу й радiсть, але i безхлiб’я, навали чужинських армад, наступи бездуховностi, концтабiрний жах — вiн вистояв, бо був людиною височезної гiдностi й неметушливого таланту. Таких в нас нiколи не бувало в надмiрi, але такi люди були отими часточками вуглецю в залiзi, що роблять залiзо сталлю, а Малоросiю — Україною.
Крицево чесний характер Загребельного був твердим i непiдвладним iржi. Його ламали не раз i не раз намагалися перегнути у той чи в iнший бiк — вiн лишався самим собою, хоч кожного разу платив за це нервами, серцевим болем, доносами, якi супроводили його письменницьку кар’єру невблаганно й невiдворотно. Смiю сказати, що я дружив з Павлом i бачився з ним майже 50 останнiх рокiв — нiхто не сказав менi стiльки немилосердних слiв i не допомiг менi вiдбиватися вiд чужих наклепiв, як вiн.
Вiн був наче весь з м’якого полтавського чорнозему з житомирських гранiтiв, так єдналися в цiй людинi твердiсть i доброта. Вiн дуже вiдчував фальш i зiпсував стосунки з багатьма письменниками саме через те, що iснував на рiвнi немилосердя у мiжлюдських взаєминах — коли любив когось, то любив щиро й розверсто, а коли не поважав — також вiд усього серця. А це найважче — iснування у єдиному варiантi, коли багато хто з начальства й колег побоюються твого ставлення до мистецтва вигiдних брехень.
Через це стосунки з письменницьким i державним оточенням складалися в Загребельного не завжди iдеально. Його, найосвiченiшого нашого письменника, не тягли за вуха до академiчного крiсла, не виштовхували на трибуни й не призначали у депутати. Але все одно — у XX столiттi Загребельний був романiстом, якого в нашiй культурi ще не було, єдиним українським прозаїком всеєвропейського й свiтового класу.
Його перекладали ще пiвстолiття тому на рiзнi мови — не за рознарядками, а через якiсть романiв. Вiн принiс картини української iсторiї до людей, якi нiчим таким не цiкавились, — для нацiонального виховання вiн зробив бiльше, нiж цiлi батальйони трибунних балакунiв. Прекрасно, що Загребельного багатотомно видають i зараз — безумовного класика сучасної української прози.
Вiн нiчого не благав анi у попередньої, анi у сучасної влади — дiстав геройське звання, подякував за нього i продовжував жити, не маючи нiякiсiньких пiльг i не випрошуючи їх. Здавав у найм мiське мешкання, дiставав заробленi гонорари — на життя вистачало.
Загребельний пильнував чистоту свого оточення. З одним припинив стосунки, коли той облишив клясти буржуазних нацiоналiстiв i оголосив себе членом УПА, а до когось охолов, бо колишнiй приятель подався у комунiсти, якi пообiцяли мiсце в парламентi.
Павло Загребельний був сам собi парламентом, а всiм нам — суддею та еталоном. Вiн виховав прекрасних дiтей, онукiв, кохав свою єдину на цiле життя дружину, любив приймати друзiв i землякiв при щедрому столi. Без Павла Архиповича нас стало набагато менше, а лiтература збiднiла й засумувала. До рiвня Загребельного треба зростати, й вiриться, що наша словеснiсть вiдповiдально зберiгатиме його уроки в собi.
Виталий Коротич, Евгений Евтушенко, Александр Швец, Павло Загребельный и Дмитрий Гордон: дома у Павла Архиповича в Конче-Озерной. 26 августа 1999 года Фото Феликса РОЗЕНШТЕЙНА |
Дорогой Павло Загребельный,
Пусть вокруг беспредел запредельный,
Слава Богу, что в беспределе
Оказались Вы не при деле.
Но зато Вы при деле чести,
Там, где совесть и слово вместе,
И спасибо за то, что когда-то
Вы пробили так хитровато
Мой мальчишеский стих сквозь цензуру,
Обманув ее, словно дуру.
И за это, дыша свободно,
Благодарен я вам старомодно.
(Неспособные на благодарность,
Приговор Вам от Бога — бездарность!).
Вам хочу пожелать, молодые
Всей земли, Украины, России,
Чтобы все вы в грядущей дали
Старомодностью этой страдали!
1999 год Евгений ЕВТУШЕНКО
Читайте также: